Володар Перснів: Дві Вежі

- Не знаю, як чогось іншого, а кмітливості ви не надбали, - сказав Пін, напіврозплющивши одне око. - Знаходите нас на полі перемоги, - він розплющив друге око, сів та потягся, - серед військової здобичі, та ще питаєте, звідки в нас ці крихти цілком заслужених благ!

- Цілком заслужених? - пирхнув Гімлі. - Оце так я вам зразу й повірив!

Вершники сміялись, слухаючи цей обмін люб’язними промовами. [142]

- Відразу видно, що зустрілись добрі друзі, - зауважив Теоден. - Отже, це й є твої загублені малюки, Ган-дальфе? Щодня нові дива! Якщо я не помиляюсь, ми бачимо напівросликів, чи, по-нашому, гобітанців?

- Гобітів, правителю, якщо буде ваша ласка, - поправив Пін.

- Гобіти? - повторив Теоден. - Звучить незвично, але схоже. Гобіти! Все, що мені доводилось про вас чути - це ніщо порівняно з дійсністю!

Меррі вклонився. Пін теж підвівся та відповів з низьким уклоном:

- Дякую за добре ставлення, правителю. Але уяви собі: скільки різних країн ми пройшли, але ніде навіть не чули про гобітів, ви перші!

- Наш народ колись жив на півночі, - сказав Теоден, - але, на жаль, наші відомості дуже неповні. Кажуть лише, що десь далеко, за горами та долинами живуть на-піврослики, що риють нори у піщаних схилах; про які-небудь славетні подвиги цього племені нічого не кажуть, вони, здається, не люблять зайвого клопоту та ховаються від людей, миттю зникають і змінюють голос на зразок пташиного. Зате тепер я знаю більше за всіх! Наприклад, ніхто не знав досі, що ви вмієте пускати дим.

- Ну, це простий фокус, - відповів Меррі. - Ми цьому вже давно навчились. Першим виростив справжнє зілля для люльок у своєму городі Тобольд Люлькас з Дов-гонора, що в Південній Чверті, 1070 року нашого літочислення. Як саме старий Тобі видобув це зілля, ми…

- Правителю, обережно! - попередив Гандальф. - Цим гобітам тільки дай - вони як заходяться згадувати знамениті бенкети та інші історичні події, то не заспокояться, поки не переберуть всіх родичів до дев’ятого коліна включно. Відкладемо з твого дозволу тютюнову історію батьків та дідів до спокійнішої години. Краще скажи, Меррі, де Древес?

- Пішов на північний бік попити чистої водиці. Енти майже всі теж там, з ним, але вони ще повернуться, щоб скінчити тут свою справу.

Меррі показав на вируюче озеро. Здалека долинув гуркіт та тріск, немов хтось розірвав цупке полотно, і дзвінкі, радісні вигуки. [143]

- Отже, Ортханк ніхто не охороняє? - спитав Ган-дальф.

- По-перше, досить вже й водяної перешкоди, -відповів Меррі, - а по-друге, там Брегалад і ще дехто. Придивіться! Бачите, які стовпи вкопав Саруман, а які самі по собі стоять?

- Так, там, під вежею, стоїть ент з довгим волоссям, - сказав Леголас. - Опустив руки та й завмер, мов стовп.

- Древес нічого не велів мені сказати? - спитав Ган-дальф. - Чи його доручення вилетіли з ваших голів, щойно ви побачили повні миски?

- Велів, - анітрохи не зніяковів Меррі. - Я саме збирався сказати, але ж ви позасипали мене запитаннями… Наказано передати: якщо правитель Рохану і Гандальф будуть ласкаві під’їхати до північної стіни, Древес буде радий їх побачити. Я, зі свого боку, можу додати, що там же приготовлений обід з найкращих ласощів, які власноручно відібрав я, ваш покірний слуга!

І Меррі знову поважно вклонився. Гандальф погрозив йому кулаком:

- З цього і треба було починати! Поїхали, Теодене! Нам треба ще обминути озеро, але це не дуже далеко. Древес розповість тобі багато цікавих речей, адже він і є Фангорн, найстаріший та наймудріший з ентів.