- Для Саруманових круків десь п’ятнадцять ліг - п’ять від Хельмового Яру до бродів, а звідти до Ізенгарда - десять. Без поспіху до завтра доїдемо.
- Що ж ми там побачимо? - поцікавився Гімлі. - Ти вже, напевно, знаєш, а ми тільки дарма гадати будемо.
- Я був там учора ввечері, - відповів маг. - За добу багато чого могло змінитись. Але жалкувати, що поїхали, вам точно не доведеться… хоч для цього ти й мусив покинути Осяйні Печери Агларонда.
Доїхали до роздоріжжя; Леголас притримав коня і озирнувся, щоб попрощатися з лісом. [134]
- Там якісь очі! - раптом вигукнув він. - Чиїсь очі за гіллям!
Всі зупинились. Леголас розвернув коня.
- Ні, ні! - зарепетував Гімлі. - Якщо ти збожеволів, їдь туди, будь ласка, але спершу відпусти мене, я зійду на землю! Навіщо тобі ці очиська!
- Облиш, Леголасе, - попрохав Гандальф. - Не повертайся до лісу. Ще не час…
На межі лісу з’явились три дивовижних істоти. Величезні, мов тролі, не менше десяти футів на зріст, одягнені у цупкі сірі чи брунатні сорочки - а може, то була їхня власна шкіра. Довгі руки та ноги з багатьма пальцями, волосся жорстке, а бороди кучеряві, як мох. Вони дивилися на північ великими і серйозними очима, навіть не помічаючи подорожніх. Один з них підніс долоні, складені трубою, до рота та… чи то заспівав, чи то вигукнув незрозуміле, дзвінке, довге слово; здаля йому відповіли у той же співучий спосіб, а з півночі з’явились ще троє таких самих істот. Вони крокували, високо підіймаючи ноги, мов чаплі на болоті, але навіть якби чапля летіла, не наздогнала б їх. Охоронці Теодена взялися за мечі.
- Не треба, - сказав Гандальф. - Це звичайні пастухи. Вони не вороги вам, просто мають свої справи та не цікавляться іншими.
- Пастухи! - вигукнув Теоден. - Де ж їхня худоба? Хто це, Гандальфе? Ти, здається, єдиний серед нас бачиш їх не вперше ..
- їхня худоба - ліс. Ти забув казки, що чув у дитинстві? Діти твоєї країни відповіли би тобі. Ти, правителю, бачив ентів - ентів Фангорну, недарма ви звете його лісом ентів! Ви для них - теж лише швидкоплинна згадка. Всі довгі роки, від Еорла Юного до Теодена Старого для них - хвилина, а всі подвиги Еорлингів - суєта…
- Енти, - задумливо промовив Теоден, помовчавши. - Ось де розгадка таємниці цього лісу! Я дожив до дивних часів! Ми пасли стада, орали лани, будували, бенкетували, а коли треба було допомогти Гондору, бралися до зброї. Іншого життя ми не знали, воно здавалось нам єдино можливим способом життя. До всього іншого ми були байдужі. Тільки в піснях жевріли спогади про минувшину, і ми переказували їх нашим дітям без якогось наміру, за звичкою. А тепер пісні втілюються, тіні набувають життя… [135]
- Ти маєш радіти з цього, правителю. Лихо чигає не тільки на скороминуче людське життя, але й на довічне буття легендарних племен, і ви стали союзниками, навіть не познайомившись.
- А все ж таки мені невесело, - похитав головою Тео-ден. - Навіть якщо доля буде до нас прихильна і ми переможемо, скількох дивних речей не стане навколо нас…
- Ми мусимо вибирати. Лиха, що посіяв Саурон, ми дощенту не випалимо ідо решти не зітремо. Але тому, хто зробив перший крок, треба подолати веєь шлях до кінця…
Звечоріло; небо над рівнинами було ще багряне, ніби розтоплене, по небові носилися зграї круків-стерв’ятників. З роздратованим карканням вони повертались до своїх гнізд на кручах.
- Ось кому було досхочу поживи нині, - зауважив Еомер.
Загін повільно посувався пагорбистим степом, і так само повільно розтягала ніч над світом темне полотно. Місяць, вже майже вповні, викотився з-за гір і засвітив свій білий паперовий ліхтарик. Броди наближались. Вітер приніс сумовите вовче скигління. Роханці їхали засмучені: зовсім недавно тут попрощалося з життям чимало їхніх товаришів.
Ізена текла низом глибокого, порослого травою яру. Дорога спускалась до неї широкою смугою, що залишили дощі, а на тім березі круто підіймалась. Поперек річки поклали колись у три ряди каміння для пішоходів, а коні могли пройти поміж рядами; посередині русла вода намила піщаний острівець, і завжди ще здаля можна було почути шум води, що б’ється об каміння. Зараз над Ізе-ною запала глуха тиша. Річище обміліло, стало видно мул та пісок на дні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володар Перснів: Дві Вежі» автора Толкін Джон Роналд Руел на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 72. Приємного читання.