Володар Перснів: Дві Вежі

- Хай лежать, - сказав Гандальф. - Може, вранці що-небудь вирішимо.

Опівдні заходилися готуватись до подорожі. Поховання загиблих тільки починалось; Теоден встиг лише кинути першу жменю землі до могили Гамана.

- Тяжко образив нас Саруман, - печально сказав він Гандальфу, коли сідав на коня. - Зустрінемось - порахуємось…

Провести ярла вийшли до Валу і воїни, і мирні жителі, що вже покинули рятівні печери, - немічні старі, жінки з дітьми на руках. Під злагоджений спів багатьох голосів, що виводили дзвінку пісню перемоги, маленький загін доїхав до узлісся. Дерева чарівного лісу стояли сірі, небезпечні, туман клубо-чився в їхніх кронах. Кінці гнучких гілок простягалися, мов жадібні пальці, коріння стовбурчилось, мов лапи чудовиськ, і чорні ями зяяли під ними. І люди, і коні не наважилися ступити під цю грізну покрівлю, аж доки Гандальф спокійно не направив Тінебора - і дивні дерева безшумно розступились, відкривши Хельмів бурчак та дорогу, що бігла уздовж нього, як і раніш; небо над нею золотаво світилось, а дерева застигли, і можна було лише гадати, що там тріщить в глибині лісу, хто волає, хто гнівається та бурмоче…

Гімлі сидів на коні Леголаса та раз у раз прохав триматись ближче до Гандальфа: ліс налякав гнома.

- Тут жарко, - сказав Леголас. - Лютий гнів аж кипить, чи ти чуєш, Гандальфе?

- Важко не почути!

- Що ж сталося з тою поганню? - спитав Леголас.

- Думаю, про це ніхто ніколи не довідається, - сказав Гандальф. Леголас з цікавістю озирався, прислуховувався і все поривався затриматись. Гімлі про це й чути не хотів.

- Скільки живу, не бачив таких дивовижних дерев, - казав ельф. - А я ж стільки дубів знав від жолудя до трухлявого пня… От якби мені тут погуляти… Вони мають голоси, я б їх зрозумів.

- Ні в якому разі! - захвилювався Гімлі. - Я їх і звідси дуже добре розумію: їм аж кортить переловити всіх двоногих, задушити, потоптати. [132]

- Не вигадуй дурниць! Вони ненавидять тільки орків. Ельфів та людей вони взагалі не знають - звідки їм узятись по ведмежих кутках Фангорну? Бо я думаю, Гімлі, вони саме звідти прийшли.

- Значить, Фангорн - найнебезпечніший ліс у Се^ редзем’ї, - зробив висновок Гімлі. - За допомогу крас-ненько дякуємо, але любити їх… ні, на це я неспроможний! Може, тобі вони й здаються гарними, але я знаю, де знаходяться дива, кращі за всілякі діброви та нетрі! Що за безглузде плем’я - люди! Володіють дивом і як же вони його звуть? Печери! Печери, та й годі! Сховища та склад на сіно! Е, пане мій Леголас, тобі цього не збагнути, бо слова безсилі. Гей, якби гноми довідались про це диво, вони б сюди юрбами сходилися, платили б щирим золотом, щоб єдиний разочок на нього глянути!

- А я б заплатив, щоб довіку його не бачити, - піддражнив Леголас. - А коли б ненароком туди потрапив, то вдвічі більше дав би, щоб швидше вийти!

- Не бачив, а жартуєш, - дорікнув ельфові Гімлі. - Чи не прекрасні хороми твого батька у надрах Чорнолісся? У прадавні часи гноми збудували їх для вас. Але порівняно з тутешніми підземеллями це просто жалюгідний погріб! Там просторі зали, там тихий плюскіт води, чорні дзеркала озер! Коли запалили смолоскипи, і ми пішли попід склепінням, що гули відлуннями, я побачив безцінні кристали та жили золота на гладеньких стінах… Світло пронизувало наскрізь брили мармуру, вони світились, мов перлини, мов руки Володарки Галадріелі… Леголасе, ти не бачив колон, білих, і жовтих, і рожевих, як зоря, не бачив вишуканих фігур, що немов випливли зі сновидінь. Вони ростуть крапля по краплі, а зі склепіння звисають китиці тоненьких блискучих бурульок, ніжних, мов іній. Вони відбиваються у тихих озерах, а з темних вод, вкритих прозорим льодом, спливає у мерехтінні вогнів країна такої краси, що й Даріну не снилась… Там ввижаються вежі, стіни повітряних замків, але щойно впаде зверху срібляста крапля, і в колах зморщок будівлі гнуться, колишуться, як водорості на дні моря… Люди проходять, несуть смолоскипи, а далі - нові кімнати, зали, куполи, східці, коридори до самого серця гір. Печери! Хельмові печери! Як мені пощастило, що я їх побачив! Чи повіриш, чи ні, але коли треба було йти звідти, я мало не заплакав! [133]

- Ну, коли так, бажаю тобі вийти живим з війни та навідатися до тих пречудових чертогів ще раз, - сказав Леголас. - Але чи варто сповіщати твоїх родичів? Гноми, якщо судити з тебе, жадібні до роботи - пустиш одну сімейку з молотками та зубилами, вони більше поламають, ніж люди побудувати встигли…

- Ти зовсім нас не розумієш, - обурився Гімлі. - Жоден гном не обернув би чудові печери на копальні та каменярні - навіть якщо б вони були напхані діамантами та смарагдами! Ось ти, скажімо, чи зрубав би навесні квітучий сад на дрова? Отож і ми не спаплюжили б ці заповідні місця. Може, зрідка, якомога обережніше, ми відбивали б скалочки породи тут чи там; протягом довгих років у такий спосіб відкрились би нові зали, переходи, що нині занурені в пітьму… А світло, Леголасе! Ми зробили б світильники, на зразок тих, що були колись у Казад-Думі. Аби тільки нам дозволили, ми вигнали б геть ніч, що панує там з самого дня народження гір!

- Гімлі, ти мене вразив! Я тепер майже жалкую, що не побачив такої краси. Слухай-но, давай домовимось: якщо будемо живі, помандруємо удвох світом, коли все скінчиться! Ти зі мною навідаєшся до Фангорну, я з тобою - до цих підземель.

- Гаразд, потерплю трошки, аби мати змогу показати їх тобі!

- І чим тільки ми з тобою займаємось! - сумно посміхнувся Леголас. - Не до лісу, не до печер нині… Гей, подивись-но, ми вже виїхали у степ! Чи дуже далеко звідси до Ізенгарда, Гандальфе?