Розділ 13 Я – полководець

Вона тепер була у великому авторитеті, то ніхто не смів їй заперечувати. Ішла попереду, я вів полоненого льотчика, який почав канючити, щоб не вбивали. Порадив йому замовкнути, лише так у нього буде шанс вижити. Коли вийшли у двір фортеці, гуркіт двигунів гелікоптерів вже стихав. Понамка доповіла Непийпиву, що ми поїдемо на місце падіння залізної птахи. Непийпиво сказав, що пролетіло п’ять залізних птахів. Застави трималися осторонь, не атакували. Полетіли трохи далі і розлетілися у різні боки Січі. Непийпиво побіг до башти, щоб зв’язатися з іншими куренями. Ми сіли на коней, пілота я поклав на мула.

Вже за стінами Понамка щось спитала, а я не відповів, щоб не збитися з думки. У голові поступово все складалося. І коли картинку стало видно, я зареготав.

– Що таке? – занервувала Понамка.

– Я зрозумів, – сказав я і відчув слабкість у всьому тілі.

– Що зрозумів?

– Те, що відбувається.

– І що відбувається?

Я нахилився до Понамки і прошепотів.

– Січі – кранти. А ми, якщо пощастить, вже скоро будемо вдома, – я посміхнувся, бо був дуже задоволений. Понамка – ні, вона аж за петельки мене схопила.

– Що ти верзеш? – я бачив гнів в її очах. Ось такого гніву мені не вистачало. Дикунського гніву, який забивав геть усе, який підкоряв усю людину і надавав їй силу. Паничі вміли впадати у такий гнів, Понамка – теж, а я – ні, тому я був слабшим за них. – Кажи!

– Понамко, відпусти, – прошепотів я, трохи наляканий її реакцією.

– Кажи! – вона аж тремтіла від люті.

– Лежи і не сіпайся! – наказав я полоненому пілоту, що висів мішком на мулі. Поправив снайперську гвинтівку за плечем, щоб він і не думав тікати. Поле навколо, куди втечеш? Ми з Понамкою від’їхали.

– Красю, кажи! – не могла чекати вона.

– ФСБ, це російське КДБ, підготувало і проводить операцію по знищенню Січі.

– Що? Звідки це ти взяв?

– Пам’ятаєш бійню на пристані, коли паничі вирізали бандитів?

– Ну і до чого тут…

– А пам’ятаєш, що ми знайшли спостерігача, який сидів у кущах?

– Пам’ятаю. І що з того?