– Тоді я загину з ними. Прощай, Красю, – Понамка під’їхала до мене і обняла. Вона плакала. Ніколи я не бачив, щоб вона плакала, хіба зі сміху.
– Понамко, що за дурня? Це – криваві вбивці! Вони різали дітей, вбивали вагітних жінок! Якого біса ти мусиш гинути за них!
– Ми билися пліч-о-пліч.
– Вони ледь не стратили тебе!
– Вони – справжні бійці.
– Понамко, ти нічого не зміниш! Благаю, давай повернемося разом!
– Мій заповіт у сейфі. Я ж юрист, я не могла без заповіту. ТОВ «Хаос» залишається тобі. Спробуй не зганьбити мого прізвища, Красю. Бувай.
Вона нагнала коня і помчала у бік Застави. Я відчув, як почало гепати у грудях серце. І в мене виступили сльози на очах. Наче якесь дурне романтичне кіно. Ага, оце зараз я плюну і помчу за Понамкою, щоб врятувати Січ. І врятую. Гепі-енд, мені вистригають оселедець. Хер вам! Я не збирався брати участь у цій маячні! Повернутися додому і жити нормальним життям, а не борсатися по шию у крові, як доводилося тут! Ні! Тут не кіно, тут життя, страшне, нелюдське життя! Я не збирався ризикувати, щоб рятувати цих клятих паничів, рабовласників і душогубів! Жінконенависників і підорасів! Ні!
Я все вирішив, але наступної миті вже мчав навздогін за Понамкою. Мчав, бо колись вона врятувала мене. Коли я повернувся з колонії і не мав нічого, окрім туберкульозу. Вона дала мені роботу, житло, шанс вижити, подарувала друге життя. Потім і я допомагав їй, і вона мені. Можна було б рахувати, хто кому більше, але життя мені вона врятувала.
– Понамко! Понамко! – верещав я і наганяв коня. Він був у мене гірший, аніж в Понамки, бо я ж був джура, а вона – панич. Я б не здогнав, але Понамка, мабуть, озирнулася, побачила мене і зупинилася почекати. – Понамко!
– Що?
– Я допоможу, але потім ми одразу поїдемо звідси! Разом!
– Домовилися! Тільки врятуй Січ! – крикнула вона.
– І Непийпиво мусить слухатися мене, бо часу зовсім мало!
– Він буде! Вперед!
– Вперед!
Ми помчали до Застави. Про полоненого забули, було не до нього. Залетіли до Застави, всі тамтешні паничі та джури були при сучасній зброї. Не дуже-то вміло тримали автомати і розгублено переглядалися. Я побіг за Понамкою до башти, там біля рації сидів Непийпиво.
– Залізні птахи чули на всіх куренях! – сказав він Понамці, мене і далі намагався не помічати.
Понамка зачинила двері за нами.
– Брате Непийпиво, послухай Красю, бо від цього залежить доля Січі, – Понамка була серйозна та впевнена.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Химери Дикого поля» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 13 Я – полководець“ на сторінці 14. Приємного читання.