Розділ 13 Я – полководець

– Що? – здивувався Непийпиво.

– У нас обмаль часу. Красю, кажи.

– Пане Непийпиво, дуже скоро Січ буде знищена.

– Що? – він аж підхопився і вихопив шаблю. Понамка стала між нами. Узяла руку Непийпива і поклала його шаблю собі на горло.

– Вбий мене, якщо хочеш, але не заважай йому. Говори, Красю, говори! – сказала Понамка.

І я почав говорити. Швидко і якомога зрозуміліше. Мені вистачило кількох хвилин.

– Що це за залізні птахи, які можуть потребити фортеці наші? – спитав Непийпиво.

– Ті самі, які знищили одну з башт Застави! – нагадав я йому урок від американців.

– З тими чужинцями ми запирали!

– Але є й інші чужинці. І вони хочуть знищити Січ. Руками рабів.

– Бидло не збродить!

– А якщо вони побачать залишки зруйнованих куренів? І інших рабів з мушкетами, з яких вони добиватимуть тих паничів, які вижили?

– Мовчи! – заревів Непийпиво.

– Говори, Красю, говори, – наполягала Понамка.

– Пане Непийпиво, я сказав все, що знав. Якщо вірите мені, тоді я скажу, як можна спробувати врятувати Січ. Якщо ні, тоді можна не поспішати. І скоро нас всіх знищать.

Непийпиво кипів від гніву. У такому роздратуванні він був лише під час битви з дикими. І ось тепер. Мабуть, хотів би вбити мене, придушити голими руками. Але між нами стояла Понамка.

– Ти віриш йому, брате Набоко? – хрипко спитав Непийпиво.

– Якби не вірила, не прийшла б з ним. Тепер послухай його далі. Говори, Красю.

– Треба привести сюди раба з підвалу, який займається зв’язком.

– Звідки вєдаєш про нього? – здивувався Непийпиво і підозріло заглянув мені в очі.