Розділ 7 Битва з дикими

– Але стільки вбитих… – сумнівався я.

– Мрія будь-якого панича – загинути у битві. Ходімо, візьмемо добавки, бо я зголоднів.

– Ні, я не хочу.

– Ти так мало їси! – здивувався Сашко. Я не знав, що йому відповісти.

Він повернувся з мискою кукурудзяної каші. Потроху сутеніло. Непийпиво наказав зачинити ворота і виставити охорону, бо дикі, що не встигли втекти, могли напасти.

– Дякую тобі, – несподівано прошепотів Сашко.

– За що?

– Ти ж врятував мене. Слуги зазвичай не рятують один одного, думають лише про себе.

– Ти теж мені допоміг.

Тиша. У фортеці вже майже всі вляглися спати після надважкого дня, не спала лише варта на мурах. Мені спати не хотілося, бо спогади про битву не давали заспокоїтися.

– Тобі подобається тут? – тихесенько спитав Сашко. Він наче непоганий хлопець, але ще у колонії я звик не довіряти нікому.

– Так, але я трохи заморився. Поки я тут, мене вже двічі поранили чудовиська, ледь не вбив раб-втікач, я дивом врятувався від Мари, тепер ще кілька разів міг загинути у битвах з дикими. Я весь вкрився шрамами та ранами. Я заморився і дуже хвилююся за свого панича, – пояснив йому.

– Тепер все буде тихо. Дикі, як кажуть, приходять раз на десять-п’ятнадцять років. Тепер ще довго не з’являться. То війн більше не буде. Відпочинеш, – заспокоїв Сашко.

– А тобі, тобі подобається тут? – тихо спитав я. Навколо нікого не було, ніхто не підслухає нашу розмову.

– Так. І в мене немає вибору.

– Чому?

– Бо там, у Рабських краях, мене розшукує міліція.

– Тебе?

– Так, гріхи молодості. Якщо я там з’явлюся, то мене посадять. Отже, краще буду тут.

– У тебе тут хтось є?