Розділ без назви (2)

— Шет, — Інна сердито крутить головою. — Блін гарєлий. Ти знаєш, що то за піс оф шет я півроку переховувала у себе? Кен ю презент? А що я мала робити?! Повернути назад біг босу чи підкинути йому в кишеню? Після тої історії з бійкою в «Янголі» він з’являвся дуже рідко, напевне, раз на місяць. А коли до нас на роботу влаштовувалася ти, то його візити стали стабільними — раз ін вік. Я відразу зрозуміла, що це все неспроста, він спостерігав за тобою. І ще тебе до нього присобачили. Отоді я постановила: знайдене мною має дістатися гідному.

І, ю ноу, після того, як ти той… мало не вкатрупила, тобто усунула (спасибі, виправилася!) Валерія Едуардовича, я навіть подумала, що стане легше. І я зможу забути про свою знахідку. Де там! Тут чутки поповзли, що на місце олд монстер мітить новий, йоур дедді. Дехто навіть твердо переконаний, що ти, літл сан, не самостійно Едуардовича прибрала, а за участі батечка, і що ви тепер — одна команда. А з твоїми силами і з його досвідом та зв’язками легко взяти під контроль не лишень місто, а й півсвіту. Але для повного щастя Мечиславу не вистачає якогось там вері літл ключика від дверей… до раю.

Ага, не витріщайся так на мене. Так і кажуть — дверей до раю. Вважалося, що ці ключі має Валерій Едуардович як повноцінний лорд оф ситі, та після його… нокауту, з якого він ніколи не вийде, вони начебто кудись зникли.

— Це той самий ключ? — запитую для годиться.

— Упевнена! Йес, — кидає Інна, і додає: — Можеш віддати його йоур фазе, якщо чутки правдиві й ви реалі одна команда. Тільки ай ноу: це не так. Бо твій батько давно загубив свої крила. Ким завгодно він може бути, але не янголом.

Знаєш, колись ай воз а літл гьорл, я була звичайною дівчиною і не здогадувалася навіть, що… шет, неважливо, про що не здогадувалася! Наш клас возили до Києва на екскурсію. І я тоді вперше потрапила в Кирилівську церкву. Потім я туди не раз заходила. І не витріщайся, у тебе і так очі великі! Так, я зрідка ходжу до церкви, деякі нас до себе впускають, ходжу, ну і що? Темним янголам можна, а нам ні?

Кирилівську церкву я називаю для себе церквою янголів. Більш неканонічних фресок, аніж у ній, ти ніде не знайдеш. Але які там янголи, Адо! Справжнісінькі й водночас… Кольорові: червоні, світлі, фіолетові, рожеві, бузкові, помаранчеві і… І так, сірі, Адо. До цієї церкви допустили і сірих, ту ю клепалі? На хорах фреска із зображенням Творця — старий мудрий чоловік із бородою і глибоким поглядом, унизу підпис: КОСМОС. Не Бог, не Отець, не Творець, а КОСМОС. По обидва боки від нього над альтанками два янголи — світлий та сірий, які тримають у руках землю.

Тяжко бути янголом, Адо. Тобі ж довірено тримати Землю, бо Творець — він космос, йому самотужки не подужати. Тому він і створив… вас. А фреска «Янгол, що звиває небо»!? Що це? Витвір творчої уяви невідомого майстра чи Божий промисел, Божий задум? Картина ніби натякає: янголи можуть згорнути і землю, і небо. Вони можуть усе. А в куполі самої церкви тих янголів стільки зібралося, що навіть на мить здалося: я чую їхні співи. Так багато янголів в одному місці я ніколи не зустрічала. Різнобарвних янголів…

— Із крилами кольору хмар, — чомусь виривається в мене.

Луною повторює за мною Інна:

— Крила кольору хмар!

Беру до рук невеличкий сріблястий ключ.

— Згорнути небо та землю, кажеш? А чому б і ні?

— Ага. Згорнути. Знаєш, ліпше мені бути живою біля крейзі енджел, аніж мертвою біля Всесильного. Йоур фазер, Адо, нічим не ліпший за Валерія Едуардовича, повір. Не віддавай йому ключ, а? Я не знаю, які він там двері відмикає і що за ними, і знати не хочу, але… Один мудрий чоловік колись мені сказав: «Деякі двері не варто відмикати, навіть коли маєш ключі!»

Я чула, як благородно ти вчинила, коли випустила на волю душі з колекції Едуардовича. І я тоді, коли про все дізналася, чи не вперше за багато років плакала. Хай тобі, через твій учинок ревіла! Це — терибл колекшен, навіть для не зовсім людей. Багато хто не вірив, не хотів вірити, що така колекція існує. Мовляв, то просто вигадка для того, щоб Господаря ще більше боялися. Навіть страшно подумати, що заховано за тими іншими дверима, які відмикає зис кей.

— Даремно, Інно, ти плакала! Я відпустила ті душі, але чи вони врятувалися? Кажуть, що вони заблукали і вже ніколи не знайдуть дороги додому, — зітхаю я.

— Вот? — Інна кидає ще один недопалок до попільнички. — Ю а літл фул, Адко! Хто тобі таке наплів, а ти повірила?! Нікуди вони не заблукали. Для того й існують світлі янголи, щоб віднаходити заблудлі душі. Тут можеш бути спокійна. Усі вони на волі, а от куди потім потраплять — то не твого і не мого розуму справа. Куди заслужили, туди і втраплять. Будь обережна зі своїм батьком. Він давно не янгол і ще той брехун.

Я знаю, Інно. Я не просто відчуваю, я бачила це у своєму дзеркалі. Я торкнулася його душі й упізнала істоту в чорному капелюсі, яка забрала душу і життя в моєї бабусі. Я нікому не розповім про те, що то він, швидше за все заради всесильності та володіння тим самим ключем чи, точніше, того, що він відмикає, викрав матір своєї молодшої доньки. Бо це принизливо — мати такого батька…

Я, не роздумуючи, вішаю ключ собі на шию. Замість бабусиного медальйона тепер на ланцюжку невеличка керамічна прикраса — восьмикутна зірка, вписана в сонце. Купила її вчора на Вернісажі. Настільки звикла щось мати на шиї, що коли «позбулася» медальйона, то попервах ходила, наче гола. Тепер до сонця-кола додався ключик.

Інна трохи перелякано, однак захоплено дивиться на мене.