Розділ без назви (2)

Мовчимо якусь мить. Інна смачно затягується кілька разів. Тоді знову починає говорити.

— Коли все більш-менш вляглося, я ще трохи для годиться постояла у своєму сховку, а тоді як дременула ін хауз. Ще так швидко я ніколи не бігала. Проклинала дорогою свою забудькуватість. Улетіла в квартиру, замкнула двері на всі замки, наче за мною сто вовків гналося, напустила у ванну гарячої води і сиділа там, поки не змерзла. Вода добре допомагає в таких випадках. Ну, ти, санні, в курсі. І вже коли витиралася насухо, дрібно стукаючи зубами, врешті зрозуміла, що мені поки що геть нічого не загрожує. Мене ніхто не бачив, камер відеоспостереження ін ауер клаб немає. Валерій вважає себе майже Лорд оф Вордл і тому не витрачає гроші на дурниці. Тобто відстежити мою присутність у клубі під час сварки ніхто не зможе. А що і кого бачила, я нізащо нікому не зізнаюся.

Інна знову затягнулася.

— Чому тоді ти вирішила це мені розповісти? — кидаю недбало.

А й справді, чому вона розповідає? Мені наче зараз не до сповіді інших, та й на панотця я не дуже схожа.

— Цить, літл крейзі! — нервово сіпається Інна. — Бо ти також частина цієї історії. Дослухай до кінця. Зараз усі знають, ху ар ю: і янголи, і їх служники з піплів, й істоти теж. Ти — не людина, ти — грей енджел, якщо забула. Донька сильного і дуже паскудного сірого янгола, яка перемогла нещодавно найголовнішого та наймогутнішого сірого у місті.

— Ну і що з цього? — Я тупію, напевно, бо ця сповідь Інни ніяк не в’яжеться зі мною та моєю доволі сумнівною перемогою. — Я — це я. До чого тут розсипані ґудзики та бійка в «Темному янголі», не доганяю?

Інка театрально закочує очі. Не може ця фіфочка без спецефектів:

— До чого ґудзики, люба моя енджел пусі? Повідривав їх Валерію Едуардовичу в «Темному янголі» твій батько, Мечислав Світозарович.

— Що? — Я здивовано роззявляю рота. Лише тепер дещо з патякань Валерія мені стає зрозумілим. — Друзі? Вони і справді були друзями, і це не брехня?!

— Ага, не брехня. Про таких кажуть: два чоботи пара. Про йоур дедді багато ходило різних чуток. Що забагато захоплюється перевертнями, наприклад. Думаю, ти про це вже чула?! Але порівняно з Валерієм Едуардовичем це захоплення Мечислава можна вважати невинним заняттям. Усесильність перетворює навіть янгола на чудовисько. Та це ще не вся історія, санні. Аж пізно ввечері я згадала Валерчин ґудзик чи шпильку для краватки у своїй торбі. Стало цікаво, що ж це за предмет такий, що спешіал бодігарди так активно своїми колінами долівку витирали, шукаючи його? Мо’, золотий чи з діамантами? Почала ритися в сумці. До того ж я мусила позбутися цього «ґудзика». Нафіга тягати такі докази з собою? Ані шпильки, ані ґудзика в торбі я не виявила, натомість відшукала оце.

Інна тушить недопалок. Робить кілька ковтків чаю. І вже самостійно та більш упевнено прикурює наступну сигарету. Тоді залазить до внутрішньої кишені свого чорного плаща, який вона так і не скинула в передпокої, хоч я і пропонувала, і виймає щось невеличке, прямокутне та блискуче. Кладе це переді мною на стіл. Я дивлюся на прямокутну штучку, яка за розміром нагадує звичайну флешку, і стенаю плечима.

— І що це, по-твоєму? — запитую Інну.

— Фіг його зна. Не шпилька для краватки і не ґудзик — гарантія. Схоже на флешку, то мало б відкриватися, але я так її і не відкрила. Мурижила довго. Дзуськи, шет!

— Можна? — для годиться запитую в Інки.

Та кривиться:

— А якого тоді, ти думаєш, я сюди припхалася? Давай! Мо’, і відкриєш? Якщо воно стосується твого батька, то, можливо, стосується і тебе.

Я беру флешку до рук. Наче срібна і чомусь тепла на дотик. Очевидно, нагрілася в кишені вампірки. Проводжу пальцем по поверхні, легенько натискаю на неї — і стається диво. Коробочка-флешка в моїх руках вібрує і відкривається.

І вже переді мною звичайнісінький ключ.

— Бляха-муха! — вигукую я. — Що за фігня?