Розділ без назви (2)

Чи випадковість? Не переконуйте мене, що випадковості у світі бувають. Усе мудро кимось для вас згори сплановано, і ви можете або розумно приймати те, що вам дається, або комизитися, вдавати з себе дурного. Рано чи пізно все одно вас виведуть туди, де ви маєте бути, але трохи покоцаного та зацофаного. То чи варто впиратися? Мудрих доля веде, дурних волочить. Стара і дуже мудра сентенція.

— Авжеж, пане Олеже! Пригадую, — відповідаю, всміхаючись. — Якби не ви, то я б звалилася долу з Лисої гори.

Пан Олег теж усміхається. Має гарний настрій. Усідаємося на галявині недалеко від вершини пагорба. І роздивляємося місце горбів, старе місто, звідки Львів починався.

— Отак, голубонько! Окрім того, що цей парк — легені Львова, це ще й сакральні місця. Дуже автентичні, досі досконало ані енергетично, ані археологічно не досліджені. Ну, про Світовидове поле я вам дещо розповідав, і ми з вами навіть ходили туди. І на Світовидовому капищі теж були, так?

— Яйце-райце, — всміхаюся я і згадую казку, яку мені розповідала в дитинстві бабуся.

— Еге ж. Воно. Світовидове капище у формі яйця. Не згадаю, чи я вам повідав, як у 80-х роках минулого століття тут проводилися археологічні розкопки. О! Вас, голубонько, ще на світі білому не було, а батьки ваші, очевидно, до школи ходили. Так от, під час розкопок на Світовидовому полі знайшли фрагменти кераміки і цінні камені з сакральними написами — рунами. Ну, що таке руни, я сподіваюся, ви знаєте? — Киваю, а пан Олег веде далі. — Камені за формою дуже нагадували яйця. Такі собі старовинні писанки. Ці камені забрали на експертизу в Ленінград та й досі не повернули. Звісно ж, про результати досліджень ми так нічого і не дізналися. Може, колись то стане відомо, а може, й ніколи.

Інколи, голубонько, не варто таємниці відкривати. Як і деякі двері, до слова. Нехай вони невідкритими і залишаються. Отож культове призначення цих місць підтвердили наукові дослідження відомих археологів, от Олександра Овчиннікова, скажімо. Звісно ж, таке прізвище вам геть нічого не скаже, та все ж… Отже, цей пан знайшов тут жертовні ямки із залишками попелу і фрагментами жертовних предметів. Він же на основі топографічної зйомки зробив і реконструкцію капища. Очевидним залишається факт, що це поле в давні часи прикрашали фігури ідолів. Цілком можливо, що саме чотириликого Світовида, котрий, за легендою, і досі нікуди звідси не дівся. І ночами виїздить на своєму білому, як день, коні воювати зі злими силами. Дехто з любителів поблукати нічним парком стверджує, що таки бачив на власні очі й наїзника, і коня. Звісно, коли переп’єш, то ще й не таке зі страху може намаритися.

Пан Олег переводить розмову на інше та показує рукою перед собою.

— А он там, на колишній Зміїній горі (тепер Чернеча, місце Шевченківського Гаю), колись було Перунове капище. А ось там, бачите, де церква Вознесіння, знаходилися капища Рода та Рожаниці, або, по-простому, Баби та Діда. Ну, байку про грім над містом, коли баба з дідом сваряться, ви таки мусили чути, може, навіть від мене.

Я ствердно киваю. Пан Олег задоволено всміхається:

— Отже, у центрі Світовидового поля, як і годиться, знаходиться капище Світовида, північніше від нього — Род-гора. Південніше досі зберігся пагорб, де колись стояла церква Воздвиження Чесного Хреста — на честь християнського ритуалу, пов’язаного з культом смерті. Ви ж знаєте, голубонько, що в основу встановлення цього празника лягло віднайдення в IV столітті Хреста, на якому розп’яли Ісуса. А ще раніше, до християнства, найімовірніше, на тому місці знаходилося капище Триглава. На схід від Світовидового капища, отам, — пан Олег показує рукою, куди мені слід дивитися, — в селі Кривчиці стояло капище Перуна — войовничого володаря грому і блискавок. Звісно, тепер там церква святого Іллі, який увібрав у себе майже всі чесноти славного Перуна. Тут-таки, в околицях Кривчиць, існує ще один старослов’янський топонім — потічок Марунька, або Мара, або Маруха — то було божество смерті в давньослов’янському пантеоні.

А отутечки, внизу, під горою, де ми з вами зараз перебуваємо, ще у ХVІ столітті було кладовище нехрещених дітей. Це я вам уже розповідав. У 1607 році поруч збудували костел святого Войцеха. Цю церкву і зараз ми можемо бачити. Щоправда, тепер це — церква святого Йосифа. Фундаменти опорної стіни навколо неї явно більш давнього походження. Є версії, що тут колись стояло капище самого Велеса.

Отож, як бачимо, голубонько, дохристиянська історія Львова і околиць не настільки далека від нас у часі, як видається.

Пан Олег запитально дивиться на мене.

— Ви дуже уважно слухаєте, Адо! Але не запитуєте. Запитуйте. Бо я можу балакати на цю тему аж до вечора і все одно всього, що знаю, не переповім.

— Пане Олеже, а розкажіть, будьте ласкаві, більше про Світовида. Я дещо чула, та це зовсім мало.

— Я не запитую, для чого вам це, голубонько. Лишень здогадуюся. Це похвально, Адо, що ви цікавитеся нашою старовинною. Але не дуже захоплюйтеся: кожна палиця має два кінці, і те, що було добрим для людей дві чи й п’ять тисяч літ тому, не завжди підходить тим, хто живе зараз.

— Та невже? Хм! Пане Олеже, хіба люди так змінилися за ті тисячі літ, як ви вважаєте?

— Цікаве запитання, Адо. Одвічне. Та ні, людство не змінилося, воно те саме: і любить, і зраджує, і ненавидить, і жертвує, і вбиває, і рятує. Знаєте притчу про жертовність? Я розкажу, навіть якщо й знаєте, не завадить ще раз згадати. Учень щораз запитував Учителя: «Чому так? Бідний, попри своє злидарство, завжди швидше приходить на допомогу, аніж багатий. Багатий, маючи всього вдосталь, перед тим, як щось віддати, обов’язково подумає: який мені з цього зиск». Учитель усміхнувся, підвів учня до вікна і запитав: «Що ти зараз бачиш?» Учень дивився у вікно. Він бачив подвір’я, людей, що поспішають у своїх справах, захмарене небо. Так і відповів Учителю. Тоді Учитель підвів Учня до дзеркала. «А тепер що бачиш, хлопче?» Учень там бачив тільки себе: «Бачу себе, звичайно ж». «І шиба вікна, і дзеркало — зі скла. Отаке-то і з людьми, мій добрий Учню. Усе залежить від кількості срібла на склі. Є воно чи його нема. Якщо срібла забагато, то людина вже нічого і нікого, крім себе, не бачить».

Пан Олег замріяно усміхнувся, дивлячись у небо, і повів далі: