Розділ без назви (2)

Ранок неділі. Церковні дзвони заклично гукають до служби Божої. Слухаю їх, як молитву, звернену до того, хто нас усіх сотворив.

«Про що люди в церкві в молитві з Отцем говорять?» — часто себе запитую.

Зазвичай просять. Кому чого не вистачає, те й хочуть отримати. Одиниці просять не собі, а ближньому, дехто навіть ворогам. І лишень винятки дякують за те, що мають.

Я ніколи не просила нічого в Бога, хоча молитви «Отче наш» бабуся мене таки навчила. Та то для мене перетворилося, скоріше, на ритуал, аніж на потребу. Лягала спати, складала руки перед латкою неба. Я не вірила, що Бог може жити на стіні в старому вицвілому клаптику кольорового паперу, затягнутому в дерев’яну рамку, яку поїв шашіль.

Так-так, Бог, звичайно, існує, і в тому я ніколи не сумнівалася, але обов’язково мусить жити там, де просторо. Інакше який Він всесильний? А де найбільше волі? На небі, в полі, в лісі. І я молилася до окрайця неба, яке виднілося з вікна моєї кімнати.

От і зараз стою під горою Лева, слухаю музику дзвонів, милуюся таким близьким і далеким небом, торопію від щастя, і губи самі по собі ворушаться у молитві: «Нехай прийде царство Твоє»…

— Адочко, доброго вам здоров’ячка. Перепрошую, голубонько, якщо спізнився, та наче не мав би? Напевне, у мене з годинником проблеми.

Озираюся. Пан Олег зніяковіло стукає вказівним пальцем по круглику свого наручного годинника. Поспішаю його заспокоїти:

— Доброго дня, пане Олеже! Ні-ні, з вашим годинником усе гаразд. Це я раніше прийшла. Не перепрошуйте.

Пан Олег трохи збентежений, наче чимось завинив. Він ще не звик до моєї каверзної звички приходити завжди завчасно. У руці чоловіка беззмінна торбинка з книжками, газетами, журналами. Він завжди щось цікавеньке прихопить із собою. Це добро найчастіше дарує або настільки захоплює розповідями співрозмовника, що той випрошує в пана Олега чи книгу, чи газету, чи журнал.

— Дуже перепрошую, пане Олеже, що у вихідний витягла вас із хати. Так обставини складаються, потрібна ваша професійна консультація. Тож не сердьтесь.

— Та що ви, голубонько! Усе гаразд. Не хвилюйтеся. Це для мене задоволення: побувати у цьому прекрасному місці зайвий раз. То як до церкви додатково сходити і службу Божу послухати. Давайте піднімемося на гору Лева. Там Знесінський парк увесь як на долоні. Я вас не розпитую поки, що саме цікавить найбільше. От почнемо розмову, і ви все запитаєте.

О цій порі тут порожньо. Ще зарано для туристів і для тих містян, які віддають перевагу мандрам парками перед застіллям у ресторанах, кав’ярнях чи в нічних клубах. Невимовно гарний час.

Стоїмо на горі Лева. Господи, як тільки в народі її не називають: і Лиса гора, і Піскова, і Княжа, і Кальварія. І направду, все довкола як на долоні. Краса. Не розуміла ніколи туристів, які так полюбляють Високий Замок і недолюблюють цю напрочуд теплу та затишну гору. Для мене вона наче рідна, домашня, чи що.

— А пам’ятаєте, Адо-голубонько, як ви вперше сюди потрапили? — Пан Олег починає завжди здаля, і я розумію, що інтуїтивно не помилилася. Він — якраз та людина, яка мені може допомогти.

Киваю ствердно. Звісно, я пам’ятаю. Мій одногрупник Валік захотів нам, посполитим не-львівцям, показати місто. Але не просто архітектурне, а, як він каже, непопсове: «Попсовий Львів ви й самі вивчите. А хочете побачити сакральний?» А хто ж не хоче?

От ми і попленталися з Валіком до цього парку. Правда, хлопець, крім місць, де можна було гарно посидіти за шашличком, нічого путнього так і не показав, і не розповів. Я розсердилася і вирішила, що сама собі зроблю екскурсію. Кинула товариство та пішла блукати парком. Видряпалася на цей пагорб, глянула з нього на місто — і закохалася відразу ж і в цей парк, і у Львів, і в людей, які мешкають тут.

А потім мене, наче магнітом, потягнуло до одного дуже цікавого камінчика на цій горі. Він стирчав трохи збоку від вершини. А внизу провалля. Стояла на камені, як заворожена, і мені видавалося, що у мене за спиною виростають крила і я ось-ось полечу. Я навіть руки розкинула, наче птаха для польоту. І хтозна, чим би закінчилася моя медитація, якби чоловічий голос мене тоді не привів до тямив: «Агов, голубонько! Обережно! Не піддавайтеся спокусі, а то покотитеся донизу — і будемо вас по шматочках складати». Так ми і познайомилися. Голос належав панові Олегу.

Згодом з’ясується, що не я одна так реагувала на той камінь. Узагалі, на цих старих пагорбах немає зайвого. Усе навіть дуже добре продумано. Правда, силу свою і камінь, і земля відкривають не всім. Того дня я неждано для себе зрозуміла: ця земля не просто мені відкрилася, вона прийняла мене, як свою.

На початку перебування у Львові я жила в гуртожитку. Але вже за тиждень несподівано мені на голову впало приватне помешкання, де я зараз живу разом із Тетясею. Квартира, яка має дах з оглядовим майданчиком, і той оглядовий майданчик спрямований на Знесінський парк.