Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Не знаю, як довго я йшов і куди. Губицький раптово виріс переді мною, наче з-під землі. Щось чи мій звір разом із зором утратив також слух та нюх…

— Я тобі не вірю! Не міг ти її обікрасти! Не міг!

Давно б так!

Але замість обурливої відповіді я оперся рукою на стовбур найближчого дерева. Мабуть, давали про себе знати сліди на тілі від чобіт покійного Карла…

— Ти що… плачеш, Мар’яне?

— Це дощ, — відповів я, стираючи рукавом краплі вологи з обличчя. — Хіба ти не знаєш, що в нас тут завжди дощ?..

Янек навідріз відмовився від Америки. Не знаю, як ота Америка це переживе, але мені точно жити не хотілося.

Він попрохав мене вернути гроші назад, звідки взяв. Усі до останньої купюри. Мовляв, ми бідні, але горді. Фонсьові це би сподобалося. Не доведеться за нами по підземеллях лазити…

Я сплюнув.

«Можна ж заробити», — сказав він мені на це. Не те щоб дуже впевнено, бо, роззираючись навкруги, важко було одразу второпати, з яких таких заробітків оті навколишні мають гроші пити, їсти і веселитися. А сиділи ми в броварні-корчмі «За дрючком», себто за Личаківською рогаткою, де браві митники активно брали мито з усіх, хто в’їжджав до нашого славного міста зі сторони Винник, Кривчиць і Медової Печери. Сиділи, як водиться, у садочку, у затінку ще зелених дерев за плюцером[106] і шкварками, якими нас пригостив власник Петрусь Кияк, до речі — найкращими шкварками у світі, самі спробуйте, якщо не вірите. А з корчми увесь цей час долинали звуки веселої задушевної розмови, від якої чомусь билися шибки і тріщали лавки об спини отих самих співрозмовників…

Я гмикнув. Ні, я чув, що є диваки, які заробляють на прожиття власною працею. Але ж навіщо, коли довкола стільки інших чудесних занять?

— Небезпечне, я дивлюся, у вас місто, — пробурмотів Янек, двома пальцями стягаючи за барки з нашого столу одного беззубого матолка, якого щойно на цей стіл уклав іще один червоноокий голодрига, поки що з більшою кількістю зубів, але то, мабуть, ненадовго. Перед тим вони обоє сторчака викотилися із дверей корчми, але Янек тільки очі скосив у їхній бік. Негоже панам втручатися в розмови простих смертних. — Ще тато навідріз відмовлявся брати мене з собою, коли їхав сюди…

Я швиденько взяв до рук свою бляшану гальбу, прицмудовану до столу ланцюжком, бо вже наступний вурвіш пролетів повз нас на критично малій відстані. Музики спритно вигравали польку на пів-Личакова.

Місто моє не просто небезпечне. Це столиця всього дальнього і ближнього злочинства. Сюди стікалася неймовірна кількість шахраїв, злодіїв, фокусників, шельм різних калібрів і ґатунків, які легко й спритно добували грошики з кишень довірливих міщан. З отих останніх ми весь час сміялися, надриваючи животи…

Я піймав себе на думці, що хотів би зараз бути отим довірливим міщанином, ходити в кав’ярню на Високому Замку, яку відвідували сам цісар Франц-Йосип з ерцгерцогом Людвігом на пару, грати в більярд у «скромному» закладі Графа на розі Вірменської і Гроздіцьких[107], читати неспішно часописи у кнайпі Шнайдера на розі Академічної[108] і Хорунщини[109], смалити люльку за розмовами про політичну ситуацію в державі в Хлібкевича на Театральній, поважно слухати арії з вистав у театрі Скарбка, кататися на човні з панянками на Пелчинському ставі, кидати в писок ворогові рукавичку, коли зачепили твій гонор, а потім з отим самим ворогом напиватися в ресторації Європейського готелю до півсмерті…

Я був би непоганим жителем свого міста, і, можливо навіть, на старості літ мене вибрали б у Сейм, щоб я представляв своє місто перед великими світу цього…

Хочеться інколи забути, ким ти є насправді, от і верзеться казна-що… Насправді жоден камінь у цьому місті не заплаче, коли мене не стане. І сонце зітхне з полегшенням.

— Ти ще в нас на Клепарові толком не був…

— А ви часто ходите один до одного в гості?

Я осміхнувся. Ну що з тих шляхтичів візьмеш, окрім золота і діамантів?! А з цього шляхтича тепер навіть цього не візьмеш…