Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— А кого?! Чи не себе часом? Наші з вами грошики, пане, виявилися на один копил, однаково заплямлені й однаково тхнуть!

— Я не хотів тебе образити…

Життя часто-густо начинене недолюдками, і якщо довго задкувати, рано чи пізно обов’язково наткнешся на котрогось із них… Для тих, хто не зрозумів, — це я про Янека. Відступаючи перед життєвими незгодами, він незчувся, як напоровся на мене. І замість того, щоб швидко витягти шаблю, узявся просити вибачення.

Парочки з ажурними парасольками й округлими за останньою модою «казанками»[101] зачали нагло зиркати в наш бік. Я потяг Янека в глибину гаю. А він раптом спинився. І спитав зовсім іншим, не своїм голосом:

— Стривай. Звідки ти їх… узяв?

Там, де взяв, уже нема.

Янек подивився на мене, а потім на гроші. І вперше я помітив на його обличчі сумнів. Уперше щодо мене…

— Ти це в неї… у пані Агнешки?.. Як? Після всього, що вона для нас зробила?..

А сумнів — то така зараза, яка може зробити те, чого не зроблять тисячі ворогів. Може вбити тебе зсередини.

— Купиш собі одяг на Кракідалах[102] — це в першу чергу. Провіанту накупиш — йди до Нафтули, там дешевше. І обов’язково там скуштуй флячок, там дуже добрі флячки подають. Потім на поштових перекладних доїдеш до Борислава, знайдеш там — запам’ятай — Стаха Литвина з копалень Французької компанії. Він переправить тебе через Карпати і дасть координати тих, хто зможе відправити тебе до Іспанії…

— Собі теж узяв? Стільки ж? — його голос тремтів, але це не означало, що він боявся. Це означало, що йому було бридко перебувати зі мною на одній частині світу.

— Основне твоє завдання — добратися до океану. А там уже рукою подати до Америки.

Я зібрався його від себе звільнити. Я сам від себе зібрався звільнитися. Але знав, що ніхто мені цього не дозволить. Тому я вже бачив, як проведу в підземеллях мого міста решту свого життя, ховаючись разом зі щурами від сонячного світла.

— І основне: на площі Святого Духа[103] живе такий собі Крейцер, там його всі знають, купиш собі новий паспорт. У нього дорого, але надійно. Запам’ятав?

У вуйка Фонся за давнім звичаєм можна було б узяти те ж саме дешевше, але він може спитати: «А де ж мої гульдени за оборудку на площі Марії Сніжної, панове?» — і що ми тоді йому казатимемо?

Я задер голову — й осіннє сонце привітно зиркнуло на мене з-за хмар. Але той, хто в мені сидів, бачив лише темряву, саму темряву і більш нічого. Сліпнути почав на старості літ, мабуть…

Можна було б, звісно, залишити собі дещо з цієї суми, але красти у своїх — найгірша справа. На кожній рогатці — його люди. Тому, мабуть, підземелля — найкраща ідея.

— Ти так добре знаєшся на усіх цих… підпільних справах… — Янек переступав з ноги на ногу, дивлячись то на мене, то на гроші. Радячись зі своїм сумнівом, мов адвокат зі суддею. Даючи мені, мов на суді, останнє слово.

— Я — житель люксусового галицького дна. За мною плаче Бригідка[104] на пару з гальштуком[105], тому краще буде, якщо нас не бачитимуть разом. Віднині більше ніколи. А гроші сховай, ще, не дай Боже, украдуть.

Я повернувся і пішов собі геть. Сонце попливло за мною. Мабуть, Фонсьо вже вийшов на полювання. Тому сонце хотіло бачити, чим усе закінчиться.