Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Дайте мені кілька хвилин. Це нічого вам не буде коштувати. Ви мені довіряєте?

— Ви не викликали підмогу, вони обоє вже мали бути в буцегарні…

— У мене є кілька питань до них… дайте мені змогу все прояснити — і вони ваші.

— Тільки ради вас…

Коли вона мене покличе, на ходу придумавши ідею про льох і капусту, капітан лежатиме на подушках із карабіном під ковдрою. І триматиме мене на прицілі увесь час, поки стане сил.

Агнешка поставить мені питання, на які я змушений буду відповідати. А він не видасть себе, бо впаде в безпам’ятство і прокинеться від гуркоту першого Карлового удару. Він ніяк не зможе прицілитися однією рукою, поки ми сидітимемо і вестимемо теревені на підлозі, нижче рівня досяжності його карабіна. А підвестися він боятиметься, щоб не впасти непритомним.

Лише коли Карл випростається на весь зріст і візьметься за мене всерйоз, отоді куля розірве його легені та пролетить крізь серце. Смерть настане миттєво.

А потім капітан сповзе зі свого ложа на підлогу і схопить в оберемок жінку, яку бачив у своїх напівснах-напівмареннях, дивуючись, що нарешті зустрів на землі янгола. Він бережно зніме удавку і перетягне Агнешку до себе на ложе, роз’ятривши власну рану й лаючи нас на всі заставки.

Від цих скабрезних слів отямиться Янек і довго згадуватиме, як і чому він тут опинився. Тоді він помітить мене — і власний біль у попереку відійде на другий план. Він змете горіхи до льоху, принесе води і, напоївши капітана й господиню дому, дорогою переступивши кілька разів через мертвого Карла, візьметься за мене. Ніхто нічого не казатиме. Люди, які ніколи не допомагали б одне одному, якби стрілися десь поза цим домом, зараз спостерігали одне за одним і мовчали. Люди, настільки різні, що не могли стрітися ніде за межами цього дому. Люди, яких об’єднало спільне лихо.

Усі чекатимуть, поки отямлюся я. Та я нічого цього не знатиму.

Перше, що я помітив, вертаючись із небуття, — величезна туша на підлозі біля мене.

Друге — це те, що поранений мною поліціянт сидить на подушках навпроти мене поруч із господинею і тримає біля себе карабін. Той самий… Ви знаєте, про що я.

І третє — Янек, який тримає мою голову в себе на колінах. Важку голову. Та й усе тіло не було легким.

Усі були мов частинки вітражів із костелу, що розсипалися від удару, і тепер треба скласти їх докупи, аби вийшов попередній малюнок. Ні. Я глянув на Карла. Попереднього малюнку вже не буде.

За допомогою Янека я сів і вилив на себе кухоль зимної води. Стало трохи легше. Трохи.

Свободу не отримують в один момент з неба такі, як я. Її вигризають зубами з твердокам’яних порід буття і захищають, як вовки своїх дітей: іклами, кігтями та всіма своїми інстинктами.

А коли не вдається, вона йде геть, як жінка, яка так і не змогла тобі пробачити.

Ви надто довго підігрували мені, найясніша пані Свободо. Ви йшли зі мною крізь тумани та спеку, ви не ремствували і не нарікали. Я не осипав вас дифірамбами і не співав вам хвалебних пісень. Я не звертав на вас уваги і часто-густо забував вас біля погаслих багать своїх привалів. Але ви стійко й терпляче зносили разом зі мною весь тягар мого життя і не вимагали нагород.

Ви втомилися від мене, найясніша Пані, і тепер ідете до іншого. Будьте ж і йому так само вірні, як мені. Залишіть його так само гідно, як залишаєте зараз мене, коли він вас зрадить. І теж зрозуміє, що повітря ми не помічаємо, поки маємо можливість удихнути.

Тоді він, як зараз я, молитиме вас про помилування. Не вірте йому, Пані, як не вірите зараз мені, бо ніхто, володіючи вами, не оцінить вас, бажану і вірну, по достоїнству.