Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Боронь тебе Боже комусь заїкатися на Личакові, що ти водишся з батярами з Клепарова і навпаки. Навіть крикнути «ґвалт!» не встигнеш. Недаремно Боженько ці два передмістя помістив так далеко одне від одного…

— А ми чого тоді тут?

— Бо в мене є певні привілеї. Як у міста з магдебурзьким правом. Я тут народився, на Круп’ярській. Мої батьки… їх тут шанували, і я добився, щоб сам Антін признав за мною право тут з’являтися… могили навідувати…

Я це сказав. І навіть серце моє пришвидшило ритм лише на кілька ударів…

— А що з ними сталося?

— Померли. Як кажуть у казках — в один день.

— Мені шкода.

— Мені теж.

— Покажеш, де ви жили?

— При нагоді…

— А хто такий Антін?

— Тутешній некоронований король.

— А чому він король?

— Бо всіх побив.

— А якщо його хтось поб’є?

— Тоді буде інший король. У нас усе, як усюди… Я поговорю де з ким про… вакансії… А поки, гадаю, нам тут не відмовлять у ночівлі…

Цієї миті одна з шибок у корчмі із дзенькотом припинила своє існування. Немита голова з дебелою шиєю з’явилася у віконниці, голосно лаючись. І, звісно, застрягла межи гострих скляних уламків.

— Задарма? — підняв брову Янек, коротко зиркнувши на Петруся, який вибіг у двір і взявся запихати немиту голову з шиєю назад до корчми. Кров із порізаної голови цебеніла йому по пальцях. Лайка посилилася.

— Угу, цей Петрусь — мій боржник.

— Тобто?