Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Ну, борг у нього переді мною є… один…

— Тобто?

Від нього не можна було так просто відкараскатися. Петрусеві тим часом узялися допомагати. Ті, що були тверезіші, розмахували руками і казали, куди краще попхати, щоб голова вилізла з того боку пробитого вікна. Ті, що тверезими не скоро стануть, хиталися і гикали, що, мабуть, означало: відійди, ми його… зараз… як попхаємо… Від таких зусиль вони скоро самі падали, без жодної допомоги.

А нещасну закривавлену голову, яка лаялася щоразу сильніше, усією громадою таки засунули назад до шинку.

Музики не вгавали.

— Витяг я цього Петруся якось… із криниці.

— Звідки? — Янек поперхнувся.

— Була в нас тут одна криниця, поки її не засипали, під Високим Замком на Театинській, біля порожньої кузні, де колись цигани жи…

— Я хотів сказати… він там що робив… у криниці?

— Не тих музик запросив… або не дав у борг… або дав, та не тим…

— Ясно. А з ким ти збираєшся про… вакансії говорити?

Ніщо від нього не могло заховатися. Я поставив кухоль назад на немиту, липку від молодого пива й жирну від смажених ковбасок стільницю і скомандував, як цісар на параді:

— На нічліг кроком руш!

— Слухаюся, пане генерале!

З корчми вивалилася чергова компанія, яка збиралася погомоніти на свіжому повітрі. Інша компанія, під ранок особливо спрагла до розмов, увалилася досередини.

— А ми точно там… помістимося?

— Не переживай, у Петруся є для таких гостей окрема кімнатка, майже чиста, і куди непрохані гості не запрошуються…

— Непрохані гості тому так і називаються, що їх не хочуть запрошувати, а вони все одно приходять… Майже як ми…

Сонце теж приходить щодня, хоч ніхто не просить, і нічого, з гордості не померло, а могло й образитися, воно ж сонце…Але вголос я сказав інше:

— Це ненадовго.