Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Удачі вам більшої, ніж мені, моя Пані!

Я розтягнув губи в найневиннішій посмішці. Але голос був хрипкий, наче скрип ляди над погребом…

— Вам фортить у житті, пане капітане…

Він погладив ствол, прикрив на мить очі повіками і з притиском видихнув:

— Ніж! Швидко сюди!

Я округлив очі:

— Який ніж?

Хотілося трохи затримати час. Хотілося нади́хатися перед смертю. «А може, каторга?» — з надією спитав, зализуючи рани, мій підбитий звір.

— Твій. Той, що на столі позаду тебе. Давай сюди і… обережно мені…

Звідки він знав? Але я більше ні про що не питав. Дотягнувся до столу, узяв свій скарб, хвилину помилувався, а потім, поклавши на підлогу, власноруч легенько підштовхнув до бамбетля. Капітан чітко наступив п’яткою просто на срібне руків’я. Схопився за плече. На мить зм’як, але швидко опанував себе. Боявся, що скористаємося нагодою. А тоді нахмурився, пильно розглядаючи під ногою свою здобич. Недовірливий який.

«Так, це той самий ніж, пане капітане. А каторга — це не для нас, — відповів я йому подумки, спостерігаючи, як ворог мій, важко дихаючи, довгу хвилину налаштовується підняти з підлоги річ, яка його ледве не вбила. — Каторга — це занадто повільна смерть… Я її не переживу, ти ж знаєш, — звернувся я до свого звіра». — «Знаю…»

Янек тихо зойкнув. Дійшло, мабуть. Але я не сердився. У цю мить я любив строго всіх підряд. Навіть Карла — вчасно сконати теж треба вміти.

Капітан тим часом узявся понуро розглядати труп. Робота в нього така: трупи та ножички розглядати. А на арештантів дивитися нецікаво. Вони, арештанти, уже поза грою.

І тут наша господиня, закутана в довгий шерстяний з тороками коц, з-під якого виглядали рвані краї сукенки, з розпущеним, розкуйовдженим русим волоссям, похитуючись, мов п’яна, невідривно дивлячись на велику тушу посеред кімнати, наче просто зараз їй кортить станцювати на ній мазурку, та музики чомусь припізнилися, — Агнешка нахилилася, підняла ніж, підійшла до мертвого Карла і вклала мій скарб йому в долоню. І міцно-міцно стиснула довкола руків’я…

А тоді випросталася, наче танець уже завершився, щільніше загорнулася в коц і пішла до кухні. І вже на ходу, наче королева своїм підданим, кинула через плече.

— Я зроблю гербатки…

Капітан прочистив горло, не спускаючи з неї очей.

— Можна чогось… міцнішого.

І то правда: дивитися на арештантів, коли перед тобою така краля…

Не знаю, звідки взялися сили. Я зірвався на рівні ноги, підхопив Янека разом зі шнурком з підлоги, мов сніп сіна зі стерні, — він відкрив був рота, але я категорично мотнув головою: снопи сіна не розмовляють! — і ми галопом покинули приміщення. Танці ж закінчилися, панство…