Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Він нас відпустив? — півгодини по тому, згадавши, як давно нікого ні про що не розпитував, вражено видихнув Янек, коли ми з галопу перейшли на рись. — Він нас відпустив… — відповів він сам собі, коли ми зупинилися в затінку дерев. Кайзервальд[99] наче не мав нічого проти.

Ну що за звичка ставити запитання, на які знаєш відповіді?! Але з мене зараз можна було коц плести, з тороками…

— Угу, — непрощенно мрійливим тоном погодився я, потопаючи в очах бажаної і знову моєї жінки. Навіть таким, як я, інколи, мабуть, недогледівши, що й до чого, дарували її, Свободу, просто так! Як дарують кістку голодному псу-приблуді. Але ми були й цьому раді…

Як ваші справи, моя найясніша Пані? Усе гаразд? Я тішуся!

— Але ж він нас упізнав… і ножа упізнав, яким його… — продовжував розмовляти сам із собою мій спільник. Кайзервальд шумів над головою молодими деревцями. Копець Люблінської унії[100] врізався в небо лисим горбом. — А раптом він передумає і кинеться за нами навздогін?..

Ви приголомшливо виглядаєте! Ви завжди так виглядаєте? Не помічав…

— Знаєш, а я вже подумав, що це кінець…

Чим же мені нагодувати вас і напоїти? Де покласти спати? Вам нічого не треба, моя Пані? Лише любові? Боже мій, яка дрібниця!

— Куди ж нам тепер, га?

Як добре дихається зараз, як вільно… Невже ви справді повернулися до мене? Невже?..

— Ти щось сказав, Мар’яне?

Я витяг пачку австрійських гульденів і швидко переклав зі своєї руки в руку Янека.

— Тримай.

— Ти що? Я не візьму від тебе грошей!

— Це позичка. Потім віддаси. У мене невеликі проценти.

— Ні-ні, я в борг теж не хочу… Я не збираюся жити на…

— Що?

Кайзервальд весь був начинений деревами, тому Януш не міг довго задкувати без небезпеки рано чи пізно наткнутися на одне з них.

— На брудні гроші?! Давай, скажи це! Скажи мені, що я двадцять три роки живу на брудні гроші!

— Я не маю на увазі тебе…