Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Крик привів мене до тями миттєво. Я виглянув з льоху і одним швидким рухом прикрив лядою отвір у підлозі кухні. Притримуючи його в себе над головою від повного закриття. Ні, поки що я не хотів вилазити. З кухні добре було видно те, що діялося у вітальні. Я хотів подивитися, що буде далі. Бо початок мені не сподобався категорично.

— Де?!! Де другий?!

Велетень кілограмів сто двадцять з кучерявою борідкою і плескатою лисиною жбурнув мого побратима через усю кімнату, і від цього удару розвалився, на перший погляд, міцний стілець. На перший погляд, балакучий Янек тільки коротко крекнув.

А от Агнешку свою цей велетень беріг, мов зіницю, тільки волочив за собою підлогою, тримаючи за волосся.

— А-а-а! От і другий!!!

Це він помітив людину на бамбетлі. Видно, сусідки донесли, що тут хазяйнують двоє, от він і збирався покінчити з цими двома одним махом.

— Зараз ми і з ним поговоримо!

— Не чіпай! Він тяжко поранений! — важко дихаючи, крикнула жінка. Вона трималася за волосся обома руками. Не помічала, що сукня розірвалася об поріг і тепер клаптями звисає довкола стегон. З усіх сил кусала губи до крові.

— А ти його виходжуєш, та-ак?!

Велетень був недалекий від істини. Я тихесенько потер руки. Як добре, що мене вчасно спровадили в підпілля! Можна відсидітися тут, поки вони між собою розберуться, і вислизнути потайки з дому, коли все закінчиться…

«А може, все-таки допоможемо їм?» — з тихою надією спитав мій звір, заточуючи кігті. Я скрутив цю надію в тугий вузол і закрив над нею ляду. «Ти при своєму розумі?! Глянь, що там коїться!» Він кивнув головою, закінчуючи заточувати кігті.

У такі хвилини ми розуміли один одного пречудово.

А там справді коїлося казна-що.

Карл уже тягнувся до бамбетля, не випускаючи свою… сестру з мертвої хватки. Вона верещала.

— Не треба, Карле! Я все поясню!

Ян не подавав ніяких ознак життя. Завжди був упертим. Навіть присмерті.

Ляда ляснула з розгону об підлогу кухні. Карл повернув голову. Я зацідив йому в кругле обличчя картоплиною. Потім ще однією, і ще. Мій ніж сиротливо лежав на столі… Правду кажуть, послухай жінку…

Карл заревів і всім своїм картопледробильним тілом кинувся на мене.

Я згадав, що пережив одного разу в підземеллі, і подякував дядечкові за науку. Після того двобою цей, теперішній, здавався дитячими пустощами.

Послухай жінку і не кажи потім, що не чув!