Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Легше слона навчити танцювати, аніж його позбутися, — усміхнувся я, і вона усміхнулася у відповідь.

— Він у вас такий гарний… З нього вийде хороший чоловік якійсь панянці!

Жінкам одне в голові! Чому лише чоловік? І батько, і дід, і зять, і сват, і… що там іще виходить з рудих?

— А ось із вас… — Жінка підбила ковдру, витерла піт із чола пораненого, уважно оглянула пов’язку, помацала довкола неї, чи зменшився набряк… І все це поки я сидів на краєчку стола і маявся… — З вас, здається мені, навіть Бог не вирішив ще, що вийде…

— …і тому завів мене в цю вашу дільницю, поміж військових і ченців, щоб я швидше визначився сам і дав йому нарешті спокій! — Якось самі собою підхопилися її інтонації, і ми вже обоє засміялися.

На мить мені привідкрилося щастя, і мало воно присмак сліз. Бо я побачив, що цій жінці не більше тридцяти років і вона гарна, разюче гарна з себе… коли забувається. Решту часу щось змушує її ховатися, згортатися, стискатися, мов равлика в мушлі, щоб — упаси Бог! — не помітили і не захопилися її красою.

Мої кулаки знову засвербіли — до дощу, мабуть. Ей, Карле, ти де?

— Якщо він справді не винен, може, його відпустять? — знову, але менш впевнено запитала вона.

— Поліції все одно, винен ти чи ні, випадково опинився ти на місці злочину чи навмисне. Поліція — вона для того, щоб боялися.

І я поліз у льох. Для того, щоб відучити себе боятися. Бо перед безстрашністю цієї жінки мені раптом зробилося соромно.

А над головою, над будинком, над самим Високим Замком скреготіло сонце, запнуте зісподу свинцевими хмарами. А отже, лихо — уже майже на нашому ґанку. Заносить кулак над дверима. Кидає мене в темний підвал мого минулого.

…Було мені тоді років п’ятнадцять. Укинув мене вуйко Фонсьо до льоху в домі одного зі своїх побратимів у Жовківському передмісті за те, що я посмів його ослухатися. Укотре. Але того разу особливо його розчарував. До глибини, так би мовити, душі. Я був на той час уже досвідчений батяр, і ніякі підвали мене не лякали. Я ходив уперед-назад, розмахуючи хворостиною і горланячи солдатські похабні пісні. Мене не так просто було налякати. Нехай почекають лишень, поки я вийду, от тоді я їм усім покажу… Щури почекали хвилин з десять, поки закрився засув.

За два дні, коли мене звідти витягли, я був схожий на маленького, побитого цуцика, який безперервно скавчав і смикався, відбиваючись від усіх навколишніх руками, ногами й зубами. Від хворостини моєї нічого не лишилося. Від хоробрості теж. Зате відтоді я виконував усі накази свого наставника мовчки і без заперечень.

Щурів було так багато, що всі два дні, стоячи в куті на дірявому відрі, щоб убезпечити себе з тилу, я відбивався від них якоюсь металевою рурою, знайденою під дверима підвалу. Боявся провалитися в сон бодай на хвилину. Чув у темряві, як вони миттєво пожирають усіх збитих мною на землю побратимів. Глухнув од їхніх вересків.

Ці підвали були з’єднані один з одним підземними ходами, повністю відомими тільки давнім будівничим. Ці ходи вели десь із Високого Замку через Папарівку[95] і Городоцьку до Святого Юра, Бернардинського монастиря[96], Підвалля[97] і Бог зна ще куди. Цих підвалів боялися навіть дорослі дужі цукєрніки[98], час від часу засипаючи їх отрутою. Бо інколи тварюк наплоджувалося стільки, що не було спасу всім навколишнім мешканцям. Можливо, через те, що час від часу вкидали туди багато поживної їжі.

Цю руру, і це відро наказав напередодні вкинути до льоху вуйко Фонсьо. І всі дві ночі йому снилося, як місто затоплює Полтва, що вийшла з берегів, брудна і в нечистотах. Наче мститься своєму місту невідомо за що.

І він майже пожалкував, що залишив мене в підземеллі. Хоча для годиться почекав ще години зо три. Щоб уже напевно. Бо я зірвав йому такий чудовий план. І того, кого можна було використати, тепер довелося прикінчити.

Але я нічого цього не знатиму…

12

Крик я почув, уже вхопившись за нижні щаблі драбини. Майже не тремтячою рукою. Майже живий.