Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Людина, що підставила зараз мені своє плече, була єдиною людиною, у якої я не міг нічого просити. Та іще, мабуть, вуйко Фонсьо. У того я не хотів нічого просити.

Незграбний ривок — і перед очима попливло. Новонавернутий цілитель — з тих рудих, які вічно роблять не те, що треба, — охнув і, примовляючи щось на зразок «Зараз-зараз, усе буде добре», прихилив мене спиною до вагона. Я знову спробував заспокоїти своє серце, але цього разу воно не дуже мене слухалося.

Раптом примовляння припинилися.

Розплющивши очі, я наштовхнувся на стривожений погляд. Краще б я не відкривав очей. А ще краще, якби не вибрався сьогодні з-під потяга живим. Земля зітхнула б вільніше.

— Слідкуй, чи хтось не йде сюди… — сказав я, лиш би щось сказати.

— Сідай! — відповів він мені, зосереджений і безстрашний, як лев.

— Ми ще не прийшли, Яне.

Для тих, хто не зрозумів, — це я так жартую. А він — ніякої тобі реакції.

— Сідай, показуй ногу і говори, що треба робити!

— Вприся в землю… і не нахиляйся так…

Безперечно, жарти сьогодні відскакували від нього, як горох від усім відомої стінки.

— Що робити, я питаю?!

Ось що творить з людьми безстрашність. Я сів, обіцяючи своєму серцю, що це востаннє. Востаннє я дозволяю керувати собою своєму ворогові. Але звір мій глибоко в душі зітхнув з полегшенням…

— Однією рукою захопи стопу, іншою — литку. Не так, зверху… Янеку, ау!

— Так-так, я слухаю.

— Уяви собі, що це — двері, а це петля — і повільно, але сильно тягни в цей бік.

Можна сказати, мене від самого себе скрючило, а Янеку моєму, здається, надало певності. Поживемо — побачимо… Якщо поживемо ще трохи після цього.

— Зрозумів? Смикнеш на себе — і готово. Тільки смикати треба сильно, щоб хруснуло, але не різко.

От прийду додому — і вирву свій поганий язик! Але безстрашність не всім дається. Вона для тих, хто вічно робить не те: не там народжується, не з тим зав’язує дружбу, не туди пре на зламаний карк.

Нутрощі пронизало… і стихло.