…До кнайпи ми підійшли в цілковитій мовчанці. Я окинув натренованим поглядом залу. Відвідувачів було небагато. Цінних відвідувачів — і того менше. Мабуть, люди сьогодні не захотіли розходитися після зустрічі князя й пішли супроводжувати його до місця ночівлі у якомусь із центральних готелів, і їм поки було не до їжі й питва. От опісля кожен захоче поділитися враженнями, і тоді до самого ранку тільки встигай підносити їжу і підливати питво.
Залу прикрашали малюнки на стінах у вигляді апетитних натюрмортів, квітчасті обруси[58] на квадратних столиках і подушечки на сидіннях стільців, такі ж квітчасті штори на вікнах і балдахіни над шинквасом…
Фонсьо хотів, щоб у нього все було не гірше, ніж у фешенебельних рестораціях, але публіка, яка тут збиралася, не дуже зналася на фешенебельності. Це були або гості міста, які дорогою від залізниці до центру мусили вступити кудись і перехилити чарку, або міщани з інших дільниць та околиць, які хотіли зовсім трішки подряпати собі нерви і подивитися на «цих батярів» зблизька, причому заходити далеко за межі цивілізації вони остерігалися (і цілком слушно).
Якось Фонсьо навіть обмовився, що було б непогано тут, на розі Янівської і Клепарівської, улаштовувати для такої публіки показові батярські бійки з кількома краплями крові і співати батярські пісеньки.
Нам було дивно це чути, бо коли ми билися, то кількома краплями крові не обходилося. А пісеньок взагалі не співали. Не до того було.
Тому поки що Фонсьо залишив цю свою ідею до кращих часів…
В одному закутку під стіною було темніше, ніж всюди, і столики стояли відокремлено, і гамір та тиша кнайпи однаково долинали сюди приглушено й здалеку. Тут вирішувалися важливі справи і творилися оборудки, про які іншим знати не треба було.
— Сиди тут, — я тицьнув пальцем на найближчий до глухого кута стілець. Стілець повністю проігнорували, як і мій палець.
— А ти куди йдеш?
Кельнер, він же унікум з найтоншим слухом, професіонал у справі витягування з уривків ділових розмов, дружніх балачок, любовних перешіптувань та бурхливих лайок потрібну нам інформацію, він же Мовчун, кивнув мені й за секунду підійшов. Працював сьогодні в залі, а отже, щось назрівало, і треба було продегустувати настрої суспільства.
Перед тією пам’ятною облавою, коли мене ледве не втопили, а вуйка ледве не засадили, Мовчун прихворів, і перед поліцією всі виявилися лопухами. Вуйко після цього заповажав його ще більше. Зі мною відбулося те саме з точністю до навпаки.
— Обслужи, за мій кошт.
Кивок.
— Гляди ж мені, за королівськими мірками.
Знову кивок. І абсолютно порожній погляд. Я нахилився до його плеча і шепнув:
— Тільки помилково не насип замість солі корму для щурів.
Ніяких заперечень. Тільки кивок.
Для тих, хто не зрозумів, — моя фраза жартом не була. Аж ніяк.
— Стривай, Мар’яне, а ти не будеш сідати?
Встигнемо ще.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Лемберг. Під знаменами сонця» автора Хома Анна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця“ на сторінці 53. Приємного читання.