Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Я поозираюся тутечки злегка…

— Ну, тоді я теж походжу, подивлюся.

Я на хвилю уявив собі Янека, який швендяє закладом вуйка Фонся. Добре, що поруч була стільниця, на яку можна опертися руками.

— Тобі подадуть наші фірмові страви, розслабся, посмакуй, пальчики пооблизуй, не кремпуйся, тут так прийнято. Словом, відчуй себе людиною.

— А ти?

А мені не грозить. Звір усередині мене чатує і людину не впустить.

— Я швидко.

Ми в місті лише годину. У кнайпі — лише п’ять хвилин. А той, кому слід усе знати, уже знає, що я заніс ногу над східцями, а руку — над перилами горищних сходів, як робив триста років з однією і тією ж думкою. І думку цю він теж ясно зрить. Той, кому слід усе знати. Ні, я не маю на увазі Всевишнього. Та й Всевишній, думаючи про своїх дітей, навряд чи має на увазі мене.

Кожному — того пана і слугу, яких він заслуговує.

Але Фонсьо ніколи себе паном не кликав. І до слуг своїх численних ставився далебі непогано. Почасти. А зі мною так зовсім панькався. Коли видавалася вільна хвилька і всі дітлахи звалювали бити байдики, він заводив мене на горище, садовив за стіл із фарбованого дерева і змушував читати, писати, рахувати, перекладати, переказувати і знову перекладати, усе строго по книжці, від і до, причому висловлюватися треба було правильною мовою. А відмовляти йому — це рити собі дорогу просто на Янівський цвинтар.

Через горищне вікно пробивалося світло і вулична метушня — і я відмовляв. Не раз і не два. Після чого з новими силами брався за науку. І перевиконував норму на багато днів уперед. Били мене строго буковою тростиною. Скільки треба. Від і до.

Що не кажіть, вуйко виділяв мене з-поміж інших. Не кожен захотів би втовкмачувати в мою пусту макітру зерна розуму. Чи означало це, що він… можливо… іноді… хоч трішечки… мене любив?

Я заніс ногу над останньою сходинкою. Просто деколи хочеться, щоб тебе любили, от і путаєш Божий дар з яєчнею.

…Коли я спустився вниз, кнайпа явилася мені милим серцю раєм, у крайньому правому куті якого ошивався рудий ангелик і заводив шури-мури з…

— Здоровенькі були, Аничко, — плеснув я її по колінку, всаджуючись поміж ними. — От що буває, коли залишиш вас, вельмишановна панно, на хвилинку без нагляду. І тебе теж, кавалере.

Янек хотів був благородно обуритися, але його випередили, лагідно так, ніжно:

— На хвилинку?! Ах ти шестимісячний недоноску! На хвилинку?! Усі чули?! Гей, Мовчуне, оцей, що тут сидить, сміє своїм поганим ротом…

Я закрив їй рота. Поцілунком.

— Ти гадаєш, що одним поцілунком відмажешся від своєї місячної відсутності? Ти, хитрожопа свиня! — зашипіла вона, виблискуючи вуглинками очей.

— Ну, припустімо, я був відсутній не місяць, а двадцять шість днів, — заперечив я, накидаючись на соте з курки. Поцілунками ситий не будеш. — І зрештою, чому одним? У мене десь у запасі ще один має бути. Ти ж мене знаєш, я грошей не беру, але мене треба годувати, бажано тричі в день і бажано — свіжиною.