Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Їх там хмара. Стривай, а ми що, візьмемо фіакр? Ти ж казав, що проїзд майже два гульдени коштує!

— Ну, ти ж квиток виклянчив, може, й у візника виклянчиш, щоб нас завіз у борг.

— Я не клянчив! Це були мама з сином, він хотів їхати сюди, а вона казала, що господарством треба займатися, а не іноземців пантрувати, як диковинних звірів…

Правильно мама казала…

— А він упирався, казав, що в справах їде! Я, наприклад, буду вік їм вдячний… Їх там, між іншим, п’ять душ у сім’ї. А цей син — єдиний годувальник.

Ну, припустимо, у мене в житті ні сім’ї не було, ні годувальників — що мені накажеш: ридати чи в долоні плескати?

— Не можна постійно про людей погано думати!

Ну, згоден, не можна, а ти чого так зденервувався?

Янек замовк і похнюпився. Та-ак.

— Неважливо, скільки коштує проїзд, — сказав я, — важливо, що ми майже добралися.

— Перстень. Я їм віддав батьківський перстень, уявляєш? Від діда-прадіда…

Мій погляд швидко знайшов просвіт між вагонами і радісно впхав себе туди.

— Чому мовчиш? Скажи: я ж тебе попереджав… треба було мені йти… поліз поперед батька в пекло… чи ще щось таке, як ти завжди говориш!

А сенс повітря стрясати? Витроплять нас за ним у мить ока. На перстенику твоєму прадідівському вибитий фамільний гербик панів Губицьких, — куди ж без нього, — а це те ж саме, що самому на себе донести. До речі, перстеник той зовсім не твій, а крадений. Усе життя твоє крадене, Януше Губицький, окрім останніх тижнів. Лише вони твої цілком і повністю. Можеш у спадок заповідати, дарувати чи продавати їх. Тільки хто ж добровільно пустить до себе в хату ті довгі дні, скроплені вином, настояним на крові.

На піщаному насипі терпеливо чекали. Просвіт більше не рятував.

— Ми спробуємо повернути твій перстень.

Я знаю, я — негідник.

— Тоді пішли! — одразу повеселів, прудко підводячись на рівні, мій попутник.

— Не так швидко, — буркнув я, вказуючи на свою праву ногу, якій ніяк не міг знайти на цьому світі зручне положення. Може, на тому світі стане їй легше? — Не вмію я з підніжок злітати…

Ступня була неприродно повернута вбік, а біля кісточки красувалася випуклість, і не можна сказати, щоб вона радувала око. Моє, принаймні, ні.