Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Ти як? — ледве дихаючи, промовив новоявлений цілитель. Я глянув у його зіниці.

— Ногу віддай.

Довго так дивитися я не витримував. Тому взявся зосереджено стягувати шийною хусткою пошкоджений суглоб.

— Треба палицю, — несподівано для мене сказав Янек і пішов ламати липу, що росла неподалік дороги до двірця.

Ще трохи — і він навчиться самостійно приймати рішення і втілювати їх у життя. А тоді, дізнавшись про мене правду, прийме рішення, якого я не зможу і не захочу змінити… Жити триста років — хіба одного цього вже не занадто?

— Ось! Думаю, підійде.

Костур справді був міцний і замашний, з таким і на жандарма можна піти… Коли повертатися додому вже не буде сенсу.

— Дякую.

— Дурниці.

Кому дурниці, а хто ніколи нікому не дякував…

— Ну як, можеш іти?.. Слава Богу! Якби ти знав, як я налякався!

Навіть налякавшись до смерті, ти ніколи не будеш боягузом, Януше Губицький! Бо безстрашність не купується на центральному ринку. Вона або з тобою, або повз тебе. І грошей не візьме, скільки не пропонуй. Я знаю, я пробував… Безстрашність — це коли можеш дивитися в зіниці своєї жертви і не сліпнути.

Гудок паротяга перекрив на мить усі інші звуки. Люди захвилювалися, репортери з фотографами займали вигідні місця, поліція намагалася налагодити порядок на станції і перонах…

Нас чекав не близький, але і не дуже далекий шлях. Знаний мною з дитинства.

Тільки сьогодні я чомусь виразно відчув, що йду цим шляхом востаннє…

9

Городоцька вулиця була вулицею мого дитинства. Народжений на Личакові, на другому кінці міста, я пам’ятав той час і ту дільницю дуже слабо, бо все своє свідоме життя провів тут, на цій вулиці.

Ми, батяри з Клепарова, проживаючи цілими родинами в жахливих редутах, недоїдаючи і рідко коли маючи в що вбратися, бачили там, потойбіч вулиці, багатих панів і пань, що походжали під парасольками, жили в чудових кам’яницях, їздили в особистих екіпажах, наказували особистим кучерам і лакеям, їли та пили в розкішних рестораціях і купували собі все, чого душа бажає, у не менш розкішних крамницях…

Ми всією душею ненавиділи наш світ і всіма силами намагалися відібрати частку багатства у світу їхнього. За останнє нас могли б похвалити соціалісти, якби не були так зайняті розповсюдженням брошурок та укриванням своїх зборищ від влади, за перше — магнати і мануфактурники, якби бідно́та не була для них суцільною сірою масою без імені й душі…

Тому ми були однаково чужими у всіх світах…