Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Мій рідний двірець носив поважне ім’я свого фундатора і засновника Карла Людвіга і був наче складений докупи з різногабаритних кам’яниць на два, три і чотири поверхи. Мав чотири квадратові вежі з тонкими шпилями на вершечках, два парадні входи з мурованими наскрізними портиками, над якими містилися балкони і під якими вільно проїжджали фіакри, і два бічні службові входи. Був і критий перон позаду з так само шпилястими опорами, високою центральною аркою над трьома коліями для заїзду потягів і двома меншими арками по боках — для пасажирів.

Уже на під’їзді до двірця було видно, що люди з’їжджаються і сходяться до нього звідусіль. Вітати монарха-вигнанця, звісно.

Я повідомив Янеку, щоб чекав на мене біля стоянки фіакрів, бо там легко зникнути з поля зору поліції, а якщо мене не буде за півгодини, щоб ішов Городоцькою до церкви Святої Анни і питав там отця Альфонсо.

«Чому тебе не буде за півгодини? — встиг спитати Янек. — І хто такий отець Альфонсо?»

Але відповіді почути не встиг.

Бо я зістрибнув з підніжки потяга, не чекаючи зупинки.

Приземлився майже вдало. Провів його поглядом. Заспокоїв серце. Помаленьку перемістився до запасного локомотива з двома вагонами, які стояли тут на тупиковій колії.

Ще одна тупикова колія підходила майже впритул до дороги на Блоні[50], яка йшла сюди з самої Городоцької, чого мені, власне, й треба було. Але значно безпечнішим я вважав шлях навпростець повз військові склади, костопальню, яка одним своїм запахом відлякувала перехожих, повз трамвайну дирекцію і Городоцьке джерело через вулицю Бема[51] до Янівського гостинця[52], а вже ним повз казарми Фердинанда до кнайпи вуйка Фонся.

Поки тривало сум’яття і переполох довкола королівських персон, я, звичайний смертний, мав можливість подолати цей шлях без пригод. Просто треба було взяти себе в руки і рушати.

По якімсь часі я практично це зробив. Тобто наказав собі взяти себе в руки. Але з місця так і не зрушив…

У просвіті між вагонами видно було, як площа перед двірцем заповнюється вишуканими каретами, легкими бричками, дешевими дрожками[53], поважними фірами, розтривоженими кіньми і зацікавленими людьми. Від споглядання цього строкатого стовпотворіння мене відволік знайомий голос, який витав над штрекою…

— Мар’яне, ти тут?!. Агов, Мар’яне!..

Я повільно сів, де стояв. Цікаво, скількох шпиків він привів за собою?

— Сюди!

Це було краще, аніж дозволяти йому блукати територією, повною поліції. Хоча за те, що він укотре мене не послухав, слід було збештати його на чім світ.

— Що ти тут робиш, Мар’яне? Ми ж домовилися зустрітися біля фіакрів?

Я подивився на нього і промовчав. Кого я обманюю?

Уперше я безмежно радів, що він мене не послухав.

— Я чекав-чекав, але там стільки народу, як на ярмарку! Здається, половина міста сюди прибула!

Половина міста? Сто двадцять тисяч люду в нашому місті, так що навряд чи…