Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Можна було просто кинути квиток на землю. Або взагалі подерти на дрібні кавалки. Можна. Але, можливо, колись і мені повернеться хоча б невелика втрачена річ…

Гаворучка зміряла мене з ніг до голови таким поглядом, який жодна вуалька не змогла б приховати.

Хочеться інколи повірити в справедливість, от і нариваєшся на погляди, які кидають тебе назад у болото!

І я знову згадав настанови вуйка Фонся:

«Одяг можна вкрасти. А от те, що тут, — стукав він кулаком по чолі того ж капуся, — це не купиш і не вкрадеш, ви чули мене, чи у вас там тільки шмельц[48] водиться?!»

Він вчив мене віддзеркалювати тих, з ким маєш справу, перевтілюючись у чиновника, хлопа, вояку, п’яницю, шляхтича чи лакея. Він говорив: «Спостерігай, бери на озброєння і роби краще за них». Хоч би де я опинився і з ким спілкувався, я мав переходити на їхню мову, копіювати їхні жести й повторювати за ними їхні слова.

У будь-якому середовищі я мав стати своїм, викликати довіру і завоювати симпатію.

Пані тим часом полізла до свого ридикюля з оксамиту, вишитого сріблом, ахнула, приклавши до губ делікатну ручку в мереживній рукавичці, і швидко вихопила з моїх рук папірець вартістю п’ять гульденів. Стільки ж становила тижнева зарплата робітника. Тому я ніколи не піду на фабрику чи в найми. Рабство — не моя професія…

Її швидкість, а також слівце, яке вона не встигла затулити своєю делікатною ручкою, переконали мене, що пихатою аристократкою вона зробилася не так давно, мабуть, вдало вийшовши заміж. Тому я нахилився до її вушка і багатозначно промовив:

— Зараз такий час, що знаходитися в гущі подій украй небезпечно, тож дозвольте нам робити свою справу, а вам краще перечекати вдома…

Вона знову ахнула, і з її розширених зіниць стало ясно, що перед нею тепер не волоцюга, а переодягнений агент державної безпеки. Коротко схиливши голову в поклоні, я поспішив ретируватися, оскільки краєм ока вже бачив, як до нас посунув гаврук, чимось категорично схожий на її чоловіка.

Та й потяг уже рушав, а в мене досі не було квитка, і поруч уже не було тих, у кого можна було цей квиток «позичити» на вічне віддавання.

«Щось не щастить нам останнім часом у нашому ремеслі… — звернувся я до похнюпленого звіра всередині мене. — Що робитимемо?»

«Може, шиночку і ковбаску?» — з надією завиляв він хвостом.

Повз мене, махаючи рукою у вікні, проплив Янек. Конспіратор з нього був точно такий, як із мене балерина погорілого пофранцисканського театру[49]…

Розбігшись, я вхопився за поручні і застрибнув на підніжку потяга. Ніхто нічим мені тепер не міг дорікнути, позаяк я їхав не у вагоні, а знадвору, отже, квиток для мене був не обов’язковий!

Ви так не їздили? Багато втратили!

Вітер, простір, швидкість і… майбутнє, що наближалося стрімко й невмолимо, переходячи за спиною в минуле…

Одним з найдавніших і найприємніших спогадів дитинства була поїздка в потязі.

За вікном пропливав величезний світ, вітер пригинав долу дерева, а мені було тепло і затишно біля маминих рук. Добре пам’ятаю дотик тих рук і пам’ятаю когось навпроти з пишними вусами, яких я трохи побоювався. Але мені обіцяли скору зустріч з татом, і я знав, що він мене захистить…