Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Я мушу віддати йому шану! — крикнув я до поліціянта, коли відстань між нами зменшилася удвічі і я почув достатньо, щоб діяти. — Моя бабка була болгаркою, у мені тече кров цих відважних людей, я мушу побачити цього опального володаря, цього невинного страждальця, який узяв на себе тягар чужих заздрощів і злоби!

Поліціянт невдоволено нахмурився, колійовці сильніше стисли мене за лікті, але всі жіночки, які чули мої палкі крики, організовано й завзято кинулися на підтримку опального монарха. Галас здійнявся такий, що гудок паротяга проти нього був писком комара.

Раптом якась із жіночок верескнула пронизливіше, ніж доти.

— Ґвалт! Грабують! Мій ридикюль!

«Молодець, — подумки похвалив я колегу, який вчасно скористався оказією. — Тільки хто ж так грабує?»

У мене вони б спохопилися ближче до вечора, якщо не пізніше…

Поліціянти кинулися в той бік, юрба захвилювалася дужче, колійовці перезирнулися, я подивився у їхні чесні очі і приклав обидві руки до грудей:

— Я мушу його побачити. А потім забирайте мене і садіть, якщо… — я шморгнув носом, — якщо я теж маю постраждати! Я готовий!

Один сплюнув собі під ноги, а другий подивився на потяг, який їм ще треба оглядати, і на стражів порядку, які ловили коєхмахера[45].

— Ви ж можете зі мною постояти, поки мене теж не ограбили?

Ні, охороняти волоцюгу вони не наймалися! За хвилю я був вільний. Наступної миті в мене в руках був квиток до мого міста. Одним грабіжником більше, одним менше…

Цього разу я поїду потягом як нормальна людина, тому що з першого вагона вийшли намісник з капітаном, кректячи і похмуро озираючи недобудований двірець і сільські хати за ним, а це означало, що на зустрічі з персоною королівського роду їх не буде. Передумали. Або, можливо, отримали телеграму з Відня з наказом не з’являтися в місті, поки гість там перебуватиме, а отже, оглядати вагони так прискіпливо, як досі, ніхто не буде.

Я глянув на квиток і… зітхнув. Другий клас.

Волоцюга — і другий клас.

Якби я хотів потрапити в буцегарню, кращого способу годі й вигадувати.

З горя я взявся розшукувати в натовпі пані, у якої я пальнув[46] квиток. Вуйко Фонсьо вчив нас, дурних, що треба добре запам’ятовувати тих, у кого ти щось відбираєш і хто в тебе щось відбирає, щоб колись повернути втрачене і самим ненароком не попастися через дрібницю.

«Бо, — кричав він, тримаючи якогось капуся за загривок, — більшість злодіїв потрапляють до рук поліції саме через дрібниці!»

Усе — від гостроносих мештів на обцасах до кокетливого капелюшка з вуалькою — говорило вам, що гаворучка[47], яка збиралася їхати другим класом, — справжня аристократка.

Я розшукав її, наздогнав і простягнув квиток.

— Я дуже перепрошую, ласкава пані, але це, здається, випало у вас…