Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Арештант як арештант, зарослий, пелехатий, у брудному одязі і стертих черевиках. Ведуть, мабуть, до цюпи, і, мабуть, він того заслужив…

За два місяці, поки ми з ним не бачилися, він схуд і почорнів на обличчі, але усмішка була така ж крива і повна презирства. Якби мене не затримали тут коні з коляскою, я б його не побачив.

Я ще раз поглянув на будинок під номером сім і ще раз на арештанта.

Святий Ян Непомук був би зараз мною задоволений. Я вибрав дорогу, якою піду. Мандри завершилися. Одягли кайданки і приставили до мого звіра конвоїрів. І поки він не дійде до кінця вибраної ним дороги, інших доріг не існуватиме…

Я прослідкував за процесією до вулиці Ягеллонської[167]. Цього було досить. Я дізнався, куди конвоїри ведуть арештанта. Тепер він нікуди від мене не дінеться.

Залишилося кілька дріб’язкових справ до завершення. Сонце стояло в зеніті. Його знамена виблискували золотом над закутою в ланцюги землею…

Хоч я більше не був сліпцем, дорогою з Ягеллонської до площі Ринок необережно задів кількох перехожих, які потім довго і докладно бажали мені навздогін. Хоч я більше не був жебраком, але йшов просити помочі в того, хто мав за плечима цілий лантух людської жалості, перемеленої з людським же презирством, які йому щедро видавало місто в заплату за вірне служіння.

Він був щасливий, той сліпий прохач біля костелу, бо мав своє власне, цілковито і безстроково належне йому життя.

Перед зустріччю з ним, зазирнувши на хвилину до аптеки «Під Угорською короною», я знайшов там серед відвідувачів Мойсея Пастернака, який сахнувся від мене, як від чуми, і вручив йому дорогоцінну пляшечку. І сказав, нахилившись до нього і дивлячись просто в очі:

— Можеш її розбити. Але я знаю: якщо ти захочеш, то донесеш її неушкодженою. Личаківський цвинтар, знайдеш там грабаря Станіслава Пшимоновського, скажеш йому, щоб пив по п’ять крапель до їжі. Скажеш: ти тільки посильний і нічого більше не знаєш. Скажеш, якщо… якщо він довіряє своєму попутнику… Ні, цього говорити не треба. Три крейцери вистачить?

Той кивнув, забувши закрити рота, роззявленого від здивування.

Крейцери я витяг із кишені Юзика, лікаревого охоронця, коли проходив повз нього у дверях лікарських покоїв. Він мені дещо був винен…

А біля Ратуші кипів базар. Коні, підводи, торби, саморобні прилавки, ляди, бочки, діжки, палатки… Найжвавіше тут продавали городину, молочну продукцію і квіти. Помітив двох наших, що вправно орудували біля заможніших селян. За тиждень ярмарку можна було назбирати місячний дохід судового практиканта…

— Вітаю, Собеський.

— А-а, красунчику, здоров був…

— Я не красунчик, Собеський.

— А я не Собеський…

…Я пам’ятав його ще зрячим. Він з’явився в Кривчицях у гарній одежі, поголений і з білими панськими руками. Казали, що був офіцером діючої армії, у 1866 році пішов на війну з Пруссією, а дружина його втекла за цей час із коханцем. Повернувшись після поразки у війні, він зазнав нищівної поразки в мирний час. Після чого почав пити, гульбанити, програвати в карти все, що мав. І опинився з нами на маргінесі.

Пам’ятаю, що тоді була зима, і я марно пробував зігрітися в торішній зацвілій соломі в собачій буді, де на той час жив. Товариство жебрацької республіки ставилося до мене переважно добре, лиш би я не забував приносити милостиню. А він заглянув до буди, спитав, чи я їв сьогодні, і простяг мені на долоні два маленькі тістечка, які цілими вміщалися в роті. Я майже забув за час жебракування, що на світі існує таке диво.

Звісно, їх спробували відібрати в нас. Як будь-яку їжу будь-які голодні люди будуть пробувати відбирати. Не раз і не два потім. Але життя моє змінилося. У мене з’явився старший друг, захисник і порадник.