Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Більше з того часу я нічого не пам’ятатиму.

Через багато років чорновий варіант маминого листа і татів щоденник дістануться мені як єдиний спадок про моїх батьках. А вручить їх мені Альфонсо Грубер, мій вихователь і рятівник. Жорстокий і безпощадний. Такий, яким його зробило життя…

17

Я вже згадував, як можуть тягнутися дні за днями, коли вам, навпаки, потрібно їх прискорити.

Коли я майже закінчив скачувати в пілюлі якусь глевку сіру речовину з м’ятним запахом, до кімнати увірвався конюх (перед тим, мабуть, пару хвилин постоявши біля дверей і поглядівши в замкову шпарину) і взявся гмукати й окати, шарпаючи мене за руку.

У кращі часи я б йому показав, де зимують не тільки раки, але й щуки та карасі, але зараз слухняно підвівся і, постукуючи ціпком, рушив за ним.

Він повів мене через передпокій туди, де я ще не був. У святая святих — покої нашого пана.

І окаючи та гмукаючи, залишив мене самого.

На столику з крученими ніжками з лакованого дерева і мармуровими вставками по центру стільниці стояла маленька закупорена пляшчинка з темного скла. Я знав, що вона призначена для мене. Я міг її взяти і піти.

Мій приспаний звір трусонув загривком, зачувши запах волі.

Тому достояти ті останні хвилини спокійно було понад мої сили. Де знаходить сили актор, дограючи ненависну йому роль?

— Ти вже тут? Добре. Вона гадає, що я погоджуся. Вона мене погано знає.

Лікар метався по кімнаті, підбігав до вікна, потім вертався назад, потім знов до вікна.

— Вона не слухала мене. Коли я говорив, що її доньку не врятують ці йолопи з колегії. Вона мала гроші. Вона гадала, що гроші зроблять їх розумнішими. Якби ж то.

Він важко дихав, навіть стогнав, не припиняючи свого ходіння туди-сюди.

— Якби її одразу на операцію. Як я й казав. Якби одразу. Не було гарантій. Але так вона не дала їй жодного шансу.

Вітер здіймався услід йому і підлога двигтіла.

— А тепер вона прийшла. Хоче, щоб я оглянув її сестру. Каже, що довіряє тільки мені. Пізно. Вони сказали, що ця смерть на моїй совісті. Авжеж. До мене були черги. Люди йшли і йшли. Їм це не сподобалося. Вони вирішили, що позбавлять мене права на приватну практику — і всі забудуть про мене. Але в Крайовому шпиталі теж питали тільки про мене. Вони докопалися, що я підпільно приймаю хворих, і закрили переді мною двері шпиталю. А якщо я можу допомогти, мені що, відмовлятися? І ось вона знову прийшла. Але я її не прийму.

Він шарпнув штори, аж щось затріщало, і підійшов до мене впритул. Його черевики вже не виглядали бездоганними. І штани висіли абияк.

— Ти нічого не чув.