Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Сказано ж: не зраджуй, щоб самого потім не зрадили!

Задихаючись, я відкинув ножа, темного від крові трави…

Вісім років тому я поклявся батькам над їхніми могилами, що помщуся за них. Якщо не їхнім кривдникам, то нащадкам їхніх кривдників!

— І що тепер? — спитав я вголос і прислухався. Та щось ніхто мені відповідати не квапився…

І сонце ні промінчика не посилало в мій бік…

…У вересні 1866 року дружина мого батька, а моя мама, Софія Добрянська, написала листа. Уранці, коли місто ще спало, а вона ніяк не могла зімкнути очей.

Напередодні було видано наказ про арешт її чоловіка і троюрідного брата. Звинувачували їх у викраденні малолітнього сина дідича Накваші з метою одержання викупу. Жандарми провели обшук у їхньому домі і домі її батька.

Славний чинбар Личакова не зміг пережити ганьби й до вечора помер від апоплексичного удару. Свекор увесь день просидів у приймальні дирекції поліції, де йому настійливо порекомендували звернутися до адвоката. Бо докази незаперечні. Одяг малюка було знайдено під час обшуку на возі, що ним Михайло Добрянський приїхав з Бродів. Самого Михайла Добрянського не знайшли, тому на нього у його ж домі було влаштовано засідку.

Обмивши тіло свого батька, домовившись із парохом про похорон і панахиду й відбувши нічні чування при покійникові, моя мама сіла писати цього листа. Ніхто в домі її батька їй не перечив. Ніхто досі не міг отямитися.

«Високошановний пане! Знаю, що марно просити вас про помилування, милувати можуть і мають право лише Найясніший Цісар і Господь Бог. До вас, яко директора поліції, я звертаюся з одним-єдиним проханням: з’ясувати істину. Вірю, що для вас, як і для мене, істина важливіша над усе…»

Звідки вона брала ці слова? Звідти, мабуть, звідки я братиму свою ненависть, мов поклади ропи, — з найглибших підвалин душі…

«Вірю, що знайдені вами докази будуть вагомими і беззаперечними, й наперед схиляю голову перед верховенством права і закону…»

Жінка, яка закінчила лише початкову школу при парафіяльній церкві. Але заразившись від чоловіка його великою мрією, прочитала, мабуть, більше книжок, ніж деякі освічені мужі того часу…

«Прагну, як і ви, щоб винні були покарані, але сподіваюся, як і ви, що жодна безневинна душа не понесе тут, на землі, і там, на небі, незаслуженого покарання…»

У цьому листі вона опише свого чоловіка, якого знала і любила змалку, опише його вдачу і характер, історію його життя, його мрії… І його зустріч із дідичем Накваші. Запевнить, що зробила це чесно і неупереджено. Висловить надію, що її слова допоможуть у розкритті цього гіркого злочину.

Пан Антоній Гаммер, тогочасний директор львівської поліції, надвірний радник і дуже сердитий того ранку чоловік, який змушений займатися чиїмись проблемами — а хто ж тоді займеться його проблемами, онде манеж зі стайнями треба розширяти, а кляті підрядники на одному піску і воді замішують мальту! — коли йому принесуть листа від мешканки Личаківського передмістя Софії Добрянської, скривиться, як від кислички. Знову ті недолугі передміщани, далі свого носа не бачать, стільки й світу, як їхня хата і церква, і вони ще сміють листи писати, а передмістя так і кишать вошами й злочинствами…

А прочитавши листа, спохмурніє ще більше. Якщо вони, ці темні галичани, ці заколотники, уміють писати такі листи, то цісарю потрібно більше армії і більше поліції, про що він негайно доповість новому наміснику, Францу Паумгартену, хай знайде спосіб розширити штат, поки їх тут усіх не повистрілювали.

Про істину пан Антоній Гаммер того ранку не сильно буде замислюватися…

Лист відправлять до архіву. Заржавіла до останнього цвяшка чиновницько-судово-поліційна машина буде розкачуватися доти, доки не перемеле мою родину, а мене викине зі звичного світу у світ лемберзький[161]…

Я пам’ятатиму з того часу лише велетенські сходи палацу в Накваші, куди ми з мамою приїдемо, щоб ублагати тамтешнього дідича Анджея Губицького відмовитися від своїх звинувачень проти Михайла Добрянського. Пам’ятатиму мамин плач, гавкіт собак і довгу темну ніч у кареті, яка мчала мене кудись так довго, що я заснув. А прокинувся вже зовсім в іншому місці серед чужих людей, які стануть з того часу моєю сім’єю.