Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Важко зітхнувши, я потягся за новою чистою сніжно-білою хрусткою сорочкою — слава Богу, без мережива — і подумав…

Що саме я подумав — пригадати потім так і не зміг. Сорочка так і лишилася невбраною.

Таке вже колись було. Тоді я спав на чудовому матраці під ковдрою зі — смішно сказати — лебединого пір’я, а коридором палацу Губицьких, де були вбиті мої батьки і звідки я сам дитиною ледве врятувався, йшла людина. Не просто йшла, а намагалася ступати так, щоб ніхто не чув. Розніжений ситим життям, я прокинувся надто пізно, коли вона вже встигла кинути запалену скіпку в стелажі з книгами… Але прокинувся, тому що почув. Кроки.

От і зараз я почув і вибіг зі спальні. Звук ляпасів.

Його ні з чим не сплутаєш. Мені слід було вдягтися, зачесатися і, як усі гості в порядних домах, спокійно, з гідністю причинити за собою двері. Але в нас із гідністю були свої порахунки. Той, хто одного разу відчув на собі звук ляпасів, мене зрозуміє.

Біля високого підлогового годинника з боєм стояла господиня вся в рожевому тюлі, мов у піні, з вигадливо викладеним у зачіску волоссям, із червонооким рубіном на золотому ланцюжку на шиї, у рожевих туфлях на підборах, — і хльостала рукою по щоках свою шістнадцятилітню доньку.

Мабуть, я надто шумно видихнув. Вона глянула в мій бік — і її зіниці розширилися.

Не дивно — я був у самих споднях, оголений до пояса і босий, а на моєму тілі там і сям красувалися відмітини моїх бувших подвигів.

Таке теж уже колись було. Одного разу на березі озера один чоловік так само скинув із себе одяг, прохаючи навчити його плавати. Він не вчиняв подвигів. Із його шкіри різали смужки двоє порядних громадян, просто так, щоби вбити час, а він у той самий час, стискаючи зв’язані над головою руки, наспівував пісеньку про мазурського хлопа, якому мандатори[172] платили за кожного пійманого шляхтича, живого чи мертвого. Їм набридло її слухати і вони почали душити його старим облупленим ременем. А потім один запропонував вирізати в шляхтича на спині герб Австрії, вони витягли монетку і взялися перемальовувати звідти цього герба, але оскільки тіло живого чоловіка — це вам не полотно, та й батяри з Клепарова — не художники, двоголовий орел вийшов перекошений і їм геть-чисто не сподобався. Тоді вони знову накинули полоненому на шию зашморг. А коли він знову знепритомнів, порадившись, із новим натхненням узялися вирізати на його шкірі… грибочки. Чому грибочки? Бо так смішніше. Жарт — не жарт, коли нема над ким посміятись.

На той час полонений заспівував свою пісеньку лише зрідка, бо чомусь почав забувати слова. Натомість прохання про помилування жодного разу не злетіло з його губ. Хоча йому на самісінькому початку повідомили, що до приходу їхнього ватажка, на якого вони добрих чотири години чекатимуть у халупі під кордоном, полонений має навчитися повзати на колінах і цілувати ноги, для початку — їм, а вони тоді — хай знає їхню доброту — замовлять за нього словечко…

Чекатимуть вони тоді на мене, і цього не зможуть змінити ні молитви, ані прокльони. Бо вбитий час не здатен воскреснути — проси — не проси… Так само, як убита людина.

— Що ви робите? — здавлено скрикнула пані дому, коли я пружинним кроком наблизився до неї впритул.

— Що ви робите?.. — прошепотіла вона, коли я притягнув її до себе за потилицю. Її зіниці розширились. Я знав, що роблю. По моєму оголеному торсу бісером стікали краплі невисохлої вологи і відбивалися у її очах. Як краплі поту в неї над верхньою губою.

Я знав, що роблю. Але від цього мені краще не ставало. Кров бухала в скроні, закипаючи від високих температур. Кров іще не пійманої мною здобичі.

Причулося, чи справді щось зойкнуло десь за дверима позаду мене… Я відпустив жінку в рожевому тюлі. Вона більше ні про що не питала. Крила її носа збуджено здригалися, а корсет здіймався від бурхливих душевних переживань. Я не поет. Поет описав би це куди поетичніше.

— Не звикли ми, прошу пані, до пишних палаців…

Далися мені ці палаци! Не про них думала зараз комендантша, ой не про них! Їй, мабуть, подобалися грубі і владні чоловіки. І шрами, мабуть, подобалися теж. Не знаю, я не уточнював, а розвернувся й рушив до виходу.

— Я сподіваюся, ви ще погостюєте в нас, пане Загурський…

Ось так. А десь за дверима позаду мене щось схлипнуло. Чи, може, здалося?..

Ян Губицький тим часом підніметься на Губернаторські Вали, де одні старші пани на америтурі[173] з військовим вишколом та радикулітом у суглобах вигулювали своїх пишних або сухоребрих подруг молодості, а інші обговорювали з такими ж старшими панами політику цісаря на Балканах, і заворожено огляне краєвид, який відкриється його очам.