Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Перепрошую, ласкава пані, — розшаркався я перед нею, при цьому важко тримаючись за бік і грізно звівши брови на переніссі. Як це мені вдалося — досі не знаю… — Я вас попереджав, що зараз належить бути дуже обережним. Він вас більше не зачепить, але інші…

Вона закрила долонею в рукавичці рота і округлила очі від здивування. Впізнала.

— Пане таємний агент…

Я притулив пальця до губ.

— Так-так, зрозуміло… О майн гот! Ви поранені?

— Дрібниці.

— Ні-ні, ви негайно поїдете зі мною! Сюди! — махнула вона ручкою неповороткому візнику, а коли той під’їхав, скомандувала: — Та поможіть же панові сісти!

Візник похмуро обдивився «пана» з голови до ніг, і перш ніж встиг виказати свої припущення щодо мого високого статусу, я вже всівся в коляску і доволі правдоподібно скривився, хапаючись за бік.

— Ми викличемо лікаря!

— Ні-ні, мені треба в гарячій водичці попаритися — і все мине!

— Візнику, а чого ми стоїмо?!

Той цвьохнув нагайкою і всією своєю широкою спиною продемонстрував мені, що він з великою охотою пройшовся б цією нагайкою не лише по крупам конячок. Я ще раз скривився для більшої важливості — і перехопив погляд дівчинки в гранатовому плащі.

Буває, що сонце просвічує крізь чорні хмари золотом, а буває, веселка засвітиться там, де щойно краяли небо блискавки, — так глянули на мене її очі, під якими залягли синюваті прожилки… Усміхнулися — і знову закрилися від світу. І більше до мене не поверталися.

«Років шістнадцять…» — відсторонено подумав я, уже не чуючи, про що там пашталакала чарівна пані всю дорогу до дому номер сім на вулиці Панській…

«Ґвалт! Нас викрили. Ми пропали!» — зайшовся в істериці мій звір, стягаючи мене зубами з коляски…

Квартира їхня займала весь перший поверх кам’яниці, а внизу, у партері[170], йшов ремонт. Поруч, у сусідньому будинку, містилося якесь фотографічне ательє М’єчковського Пьотра, як гласила вивіска. Ми стикнулися у дворі, мабуть, з тим самим Пьотром, який гарячково зняв капелюха і поклонився сусідці ледве не до землі. Її очка багатообіцяюче зблиснули…

Служниця приготувала мені ванну у великій балії і подала поруч на табуретці свіжий одяг.

Я дозволив собі відчути насолоду від чистої теплої води і прикрив очі повіками в очікуванні полікерів[171]. Знову треба було втікати і придумувати новий план, але я так втомився, що відмовитися від купання не зміг.

«Ще одну хвилинку, — попрохав я звіра всередині себе. — Півхвилинки…»

Але звір мені їх не дав. Гра пішла по-крупному, і програти в ній я не мав права.