Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Місто немов зійшло зі сторінок середньовічних балад, де церкви і менестрелі разом вплітали свої голоси у хвалебні оди доблесті та невинності. І пливли вони століттями під набурмосеним небом понад шпилями та аттиками, змішуючись із пилюкою, яку піднімали черевики простих і знатних городян, та долинаючи десь в околицях Високого Замку до вух самого Бога…

У цю мить він зрозуміє, що нічого не знає про це місто. Побачивши одну, темну сторону його медалі, він зараз споглядає іншу — блискучу, парадну. Мабуть, міста, як і люди, мають у собі дві іпостасі, відкриваючись вам не одразу. А може, й ніколи.

Йому раптом захотілося комусь освідчитися в любові, з кимось поділитися теплом, до когось притулитися серцем. Бо після того, на що він зараз зважиться, таких моментів, може, ніколи вже більше не трапитися.

Удихнувши на повні груди атмосферу цього міста і залишивши натомість йому частинку своєї душі, як, мабуть, до нього робили всі мандрівники і подорожні, Ян Губицький почне спускатися вниз, до Середмістя. З повинною.

Але я нічого цього не знатиму…

…Час набирав оберти.

Мені треба було відшукати і Яна, і вуйка Фонся, і арештанта, щоб його качка копнула, і того одного… чи одну… хто викрав архів Губицьких і пустив по світу їхніх живих та ненароджених спадкоємців… Мені треба було відшукати постановника цієї п’єси погорілого театру, час набирав оберти, а я сидів за розкішно сервірованим столом і уминав телятину з грибами. Рекомендую усім — пальчики оближете!

Я акуратно витер один, другий палець, акуратно промокнув губи накрохмаленою серветкою, не зводячи очей з корсета, що продовжував здійматись від бурхливих переживань. На очах у навколишньої публіки.

— Добавки? — перепитала приглушеним голосом власниця корсета, змінивши домашню сукню на обідню. Теж мереживну і теж розкішну. Мабуть. Я в сукнях не розбираюсь. Мені б добратися до того, що під сукнею, і бажано зробити це до того, як повернеться комендант.

Треба поквапитися. Час набрав оберти — і його не спинити.

— Усе, що пані захоче… — відповів я і вгризся зубами в шмат м’яса.

Дзенькнула виделка. Об тарілку. Це донька господині виявилася такою незграбною.

— Будь акуратнішою. — Це знову мама. Начебто зверталася до доньки, а дивилася на мене.

— Гаряче тут у вас, — це знову я. Налив собі вина, випив, знову налив.

— Запрошую вас до своєї студії, я там малюю, там прохолодніше. Я накажу подати нам туди каву з марципанами…

Нашу п’єсу знову нахабно перервали.

— Я не голодна! — зірвалася з місця дитина. — Я піду до себе в кімнату.

— Сядь! Ти ще не доїла.

— Я не голодна…

— Не змушуй мене червоніти перед гостем, сядь, кому кажу!