Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

А одного сонячного весняного дня біля мене зупинилася коляска із закритим верхом. Вона довго стояла без руху, поки я сидів на площі Святого Духа з простягнутою рукою.

Пам’ятаю, як візник підхопив мене, пам’ятаю, як після яскравого сонця ніяк не міг розгледіти того, хто був у глибині коляски. Пам’ятаю, як той, хто там сидів, наказав рушати, нахилився до мене і спитав:

— Тебе як звати?

У нього були пишні сиві вуса.

— Мар’ян.

— Чому Мар’ян?

Я стенув плечима.

Альфонсо Грубер потім казав, що ніяких пишних сивих вусів він ніколи не мав, і я, напевно, щось наплутав, бо діти в п’ять років часто щось плутають…

18

Чарівна пані в зеленавій суконці з тюссору[168] із шовковою стрічкою на рівні колін, фавдами внизу і жабо біля підборіддя, у білих рукавичках і селядиновому[169] капелюшку, що кокетливо лежав на хвилястому висвітленому перекисом волоссі й блимав на вас брошкою з хризоліту, рівно о дванадцятій вийшла з-за Бернардинського монастиря і чарівно прослідувала до аптеки «Під Угорською короною» в супроводі дівчинки років тринадцяти-чотирнадцяти, непримітної, у гранатовому плащі, що закривав її з голови до п’ят, у чепчику, туго зав’язаному під підборіддям.

Площа Бернардинська дивилася на них кам’яними очима Яна з Дуклі (ці Яни щось чи переслідують мене в цьому житті!) і годинником на вежі, який завжди поспішав строго на п’ять хвилин, але ніхто не мав йому цього за зле.

Рівно за десять хвилин сам власник Якуб Піпес-Поратинський провів їх до виходу і, розкланявшись, зник у глибині своєї фармації.

На виході їх уже чекали.

Волохатий старець у лахмітті, з лантухом і з ціпком, мацаючи перед собою повітря, заступив їй дорогу і, зачепивши зашкарублою п’ятірнею чарівний ліф чарівної панни, добився таких висків та прокльонів, що всі голуби з усіх площ, мабуть, зірвалися в небо, щоб погледіти, кого ж там ріжуть. Бернардинський костел з усіма своїми святими на фасаді теж, мабуть, не зовсім зрозумів, що трафилося.

Я краєм ока відмітив, що неповороткий візник фіакра, який стояв неподалік, уже злазив однієї ногою з козел, і, щоб не дати йому шансу, заволав:

— Ану геть від пані, ти, нензо дзядовська!

І ефектно вирісши перед жебраком, ухопив того за барки і поволік до Валової, даючи йому попутно стусанів і крадькома озираючись, чи чарівна пані бачить та достойно оцінює мій подвиг заради неї.

Чарівна пані завзято терла мереживою хусточкою місце на ліфі, якого необачно торкнулася рука жебрака, і сипала відбірною німецькою лайкою. Наші пані та панянки, не навчені таких словечок, косилися на неї й перешіптувалися між собою.

Забігши за цегляний мур, що відокремлював Бернардини від Валової, ми з Собеським відсапалися, я подякував, висипав решту крейцерів йому до жмені і пішов назад, тримаючись за бік, з-під якого розтікалася пляма крові.

Я сподівався, що пляму буде видно здалеку. І ще сподівався, що ніякий патрульний цій знаковій зустрічі не завадить.