Розділ десятий НА ВЕНЕРІ

Після тривалих спостережень і пошуків

учені відкрили дивовижну річ: тварини Венери, так само як і рослини, здатні до фотосинтезу! В них, крім червоної, є зелена підшкірна система кровообігу. В ній з вуглекислого газу, який вдихають тварини, виділяється вільний кисень, що потім надходить у червону кров’яну систему. Тварини Венери дихають часто-часто, мов після втомливого тривалого бігу.

Нічого схожого нема на Землі. Можливо, дуже давно, в далекі геологічні періоди, коли на Землі також відчувалась нестача кисню, мало місце щось подібне. Та земна атмосфера швидко (в астрономічних масштабах часу) збагатилася на кисень унаслідок життєдіяльності рослин. А на Венері цей процес дуже вповільнений. Тому тут тваринний світ міг розвинутись до високих форм, тільки зберігши цю чудову здатність до фотосинтезу.

Таким чином на Венері межа між рослинними і тваринними організмами далеко не така різка, і часом учені взагалі не могли визначити, що перед ними — тварина чи рослина.

Цікавий, своєрідний живий світ Венери був ще дуже мало досліджений. Вивчення його затримувалось через велику віддаленість Венери від Землі: кожна експедиція вимагала колосальних затрат людської праці і тривалої підготовки. Нам просто поталанило, що ми летіли туди.

Настали вирішальні дні нашого перельоту — попереду була посадка на другу планету сонячної системи. Услід за нашою, як ми її називали, легковою ракетою летіла друга — вантажна ракета, керована за допомогою автоматів.

Даричан регулярно підтримував зв’язок з біологічною експедицією, що перебувала вже кілька місяців на Венері. До складу її входило всього четверо чоловік: керівник експедиції зоолог Анрі Ламель, ботанік Іржі Гапек, пілот Леон Шаумян та геолог Станіслав Аніфер, який виконував також обов’язки другого пілота. За особливим розпорядженням президії Всесвітньої Академії наук група Анрі Ламеля повинна була допомогти нам у досліді з мікросонцем.

Вже відчувалось притягання планети. Обидві наші ракети мчали навколо Венери, поступово зменшуючи швидкість. З наказу Ериліка Даричана ми зайняли свої місця в кріслах.

— Шаумян! Шаумян! — безперервно повторював Ерилік у мікрофон. — Дайте ваш пеленг! Дайте ваш пеленг!

Посадка тривала понад три години. Досить було помилитися на один градус, щоб відхилитись від обраного місця на сто кілометрів. Ерилік по радіо скерував політ вантажної ракети по певній орбіті і різко знизив висоту. Потім він увімкнув носові реактивні двигуни, які, зменшивши швидкість нашої ракети, запобігли її перегріванню. Могутні крила нашого ракетоплана врізались в атмосферу Венери і значно полегшили посадку.

Незабаром ми пробили шар високих хмар і, припавши до ілюмінаторів, побачили безкраїй океан, що вкривав поверхню Венери. Подекуди на водній поверхні виділялися жовто-червоні плями — острови. Далеко попереду, біля самого обрію, показався великий острів. Ракетоплан летів уже зовсім низько. На острові можна було розгледіти великий, рівний, наче степ, майданчик. Десь там і стояли радіомаяки Анрі Ламеля, на які нас вивели прилади-автомати.

Незначний поштовх, ракетоплан підстрибує, знову поштовх, і ми вже не летимо, а швидко котимось поверхнею Венери. Даричан за допомогою носових реактивних двигунів швидко зупиняє ракетоплан.

— Усе! Із щасливим прибуттям! Венера! Ми позіскакували зі своїх місць, кинулись до ілюмінаторів і побачили перед собою червонувату поверхню планети. Вдалині тягся ланцюжок гір. Небо захмарене. На зовнішніх шибках ілюмінаторів дрібні краплі дощу полишали косий слід.

— Надвір! Надвір!

Одягти м’які легкі скафандри, пройти через тамбур з подвійними дверима і скочити з останнього східця приставного трапа на м’яку землю було справою кількох хвилин.

Я не втримався, підняв з-під ніг невеликий кавалок глини, розтер його долонями і став розглядати. Крупинки ґрунту були тут такі ж самі, як і на нашій рідній планеті.

— Ось вона, плоть Всесвіту, всюди однакова, — сказав Чжу Фан-ші, заглядаючи через моє плече.

— А трава, дивіться, яка трава! — вигукнула Олена Миколаївна. Вона зірвала пучок соковитої оранжевої трави і видушила з неї кілька крапель тягучої рідини.

До нашого ракетоплана підлетіли чотири орнітоптери — група Анрі Ламеля. Біля дверей ракетоплана відбулася бурхлива зустріч, як бувало колись у зимівників, коли до них після довгої полярної ночі прилітали друзі з Великої землі.

— Заждіть! — вигукнув Даричан, вириваючись з обіймів Анрі Ламеля і ледве переводячи дух. — Ще не все! Треба посадити вантажну ракету!