Розділ десятий НА ВЕНЕРІ

Та милуватися природою було ніколи. Ми поспішали до снігопаду закінчити монтаж керуючих установок.

— Ретельно перевіряйте ізоляцію, — кілька разів нагадувала нам Олена Миколаївна, коли ми почали прокладати високочастотні кабелі.

Через кілька днів закружляли пухнасті сніжинки. Температура впала нижче нуля. Сніговиця щогодини дужчала, й нарешті повалив сніг, густий і лапатий. За кілька годин він укрив землю таким шаром, що ми провалювались у нього до пояса. Низенькі рослини виявились повністю поховані під товстим сніговим покривом.

Сніг нам дуже заважав у роботі. На щастя, монтаж закінчували.

На двадцятий день нашого перебування на Венері все було готове до запуску ракети із спеціальним атомним зарядом.

— За півгодини будьте всі на командному пункті, — сказала Олена Миколаївна після сніданку. Та її попередження було зайве. Всі, серед них і біологи, не змовляючись, подалися туди.

— Хвилюєтесь? — спитала мене Олена Миколаївна.

— А ви хіба ні?

— Я теж. Мине якась там година — і зникнуть усі наші сумніви: стане вже цілком ясно, помилялись ми чи ні. Коли вкладеш стільки праці у яку-небудь справу, то неможливо не хвилюватися за її долю.

— Ви праві, — сказав я. — По-моєму, це відчував кожен дослідник. Пам’ятаю, був у мене на світанку наукової діяльності випадок. Писав я тоді одну працю з теорії атомного ядра. Склав нові рівняння, вивів усі формули, показав фахівцям, а вони тільки посміхаються: мовляв, теорій-то багато, та тільки щось із практикою вони не сходяться. Мене це дійняло до живого. Молодий тоді був, енергії аж надто, а от витримки ще бракувало — запальний був. Ну й полаявся з одним професором з Академії наук.

Я йому своє, а він мені своє. Я йому кажу: «Все те, що ви зараз встановлюєте в лабораторії експериментально, можна одержати з олівцем у руках, сидячи за столом». Він подивився на мене так пильно-препильно, брови нахмурив і спокійно відповідає: «Ну що ж, коли ви такі впевнені в своїй теорії, то спробуйте знайти декілька залежностей із своїм олівцем, а я їх тим часом добуду в лабораторії експериментально. Накресліть те, що у вас вийде, на папірцях і приходьте до мене. Ми порівняємо результати». І простяг мені чотири аркушики міліметрового паперу. «Ось на цих аркушиках і зафіксуйте, тут навіть масштаб указано, легше буде порівнювати».

Узяв я в нього аркушики, попрощався і пішов. Прийшов до себе і зразу сів за роботу — захотілось раніше, ніж професор, одержати результат. Арифмометр у знайомого студента позичив. Тоді ще інші лічильні машини навдивовижу були. Сиджу підраховую день, два, три, в очах від цифр метелики пурхати почали. Інколи вже забував усю фізику явища, а просто, мов автомат, крутив ручку за розробленою заздалегідь схемою аж до зачамріння. Через півтора тижня на трьох аркушиках накреслив свої теоретичні криві. Вийшли вони зовсім не такі, як я сподівався до обрахунків. Ось тут і почав я хвилюватися. Сідаю, четверту, останню, криву обчислюю, а самого сумніви беруть щодо перших трьох. Відчуваю, що далі не можу обчислювати — хвилююсь, на простих речах починаю плутатись. Як згадаю нахмурені брови професора та його прискіпливий погляд, ну, думаю, осоромився…

Я помовчав. Переді мною в темряві кружляв безладний рій світної мошкари. Я махнув рукою — рукав скафандра всіяла безліч яскравих цяток, які одразу ж згасли.

— Ну, а далі що було? — спитала Олена Миколаївна.

— А далі я не витримав. Якось рахував, рахував, тоді взяв та й подзвонив на роботу професорові. Прошу його: «Хоч словами скажіть, які вони, ваші експериментальні криві?»

Він засміявся в трубку та й каже: «Ну, ні! В наукових суперечках жодних попусків бути не може. Приходьте до мене завтра і все побачите. Прихопіть оті папірці, що я вам дав». І повісив трубку. Вночі я погано спав. Мені марилося уві сні, що якісь двогорбі й тригорбі криві повзають по стінах та перестрибують зі столу на стільці, звідти до мене на ліжко, в’юняться довкола моєї шиї, мов змії, і душать. Рано-вранці я вже був у нього. «Хвилюєтесь?» — питає. Увесь мій півнячий запал мов рукою зняло. «Хвилююся…» Він каже: «Кладіть на цей край столу свої теоретичні криві, а я на другий край свої експериментальні. Будемо брати по одній і порівнювати». Усі співробітники з його лабораторії прийшли глянути, чим закінчиться наша незвичайна суперечка.

— Ну і як, співпали?

— Атож. Усі чотири. Співпали так, що він потім сам усі мої розрахунки перевіряв, кожну цифру. А я відтоді навчився глибоко вірити у правильну теорію…

Наш командний пункт містився в одній з печер, у горі, що була кілометрів за сто п’ятдесят від стартового майданчика, з якого мала злетіти ракета. Встановлення атомного заряду в ракету, перевірка запалів, останній огляд апаратури зайняли не більше години.

Олена Миколаївна звеліла налагодити зв’язок із Землею.