Розділ «Із днів журби»

Лічитись би, по лікаря послать".

Аж кинувся, а на лиці тривогу, правдивий страх перед життям пізнать:

"Мені? Підмогу? Се даремна праця!

Я бога прошу, щоб мерщій сконать".

Я далі йшов. Там дві куми сваряться:

"Ти, злодійко, чужі снопи крадеш!"

"Ти, чарівнице, на фігуру драться, чужих коров доїть ночами йдеш!"

Чого я так страшенно застидався при тих словах? Чого півперек меж, грядок, плотів навтеку я подався?

Щось там в душі клубилося гірке, мов гріх тяжкий, незмитий пригадався.

А он під хатою дитя сільське само, без мами, в чорній сорочині, не ходить ще, малесеньке таке…

Пішла десь мати і дала дитині

У ручку бульбу, а дитина в рот -

і подавилась. Бачу я, вже сині зробились щічки, ояі в стовп, от-от задушиться дитина! Підбігаю, підніс, струснув і, як то наш народ в таких випадках робить, ударяю легенько в карк, і випала як стій

із горла бульба. Легше віддихаю…

Та переляканий хлопчина мій

Як закричить! І вже прибігла мати

і бачить: пан якийсь чужий…"Агій!"

Мабуть, хоч мав би за сто літ вмирати, то не забуду того, як вона прожогом хопила дитя й до хати побігла, як ненависна, гнівна з очей її на мене іскра впала, як буркнула: "І що за сатана тут лазить і дитину налякала!

А щоб ти, дідьку, голову зламав!

Цить, квітко! Мама пана геть прогнала",