Розділ «Із днів журби»

Цинічно, мамо, і немилосердно мечеш ти те, що найвище, найкраще, чим величаться б могла віковічно, як архітвором, - свиням під ноги.

І невже ж ти не бачиш (здається, міліонами своїх очей могла б ти побачити дещо!), скілько горя, зовсім непотрібного горя, скільки муки, нічим невтишимої муки, завдаєш ти цинізмом отим найніжнішим, найліпшим, найкращим поміж твоїх дітей?

І невже ж зрозуміть ти не можеш

(та сума мізку, що день в день, рік-річно витворюєш, повинна би, здається, порозуміти дещо!), що пора би покинуть старії шаблони, добрі для всяких амеб, протозоїв, ехінодермів і міксоміцетів!

Що вивчена на них твоя економія марнотратства не згожа для людей, для душ людських, як не згожий осел до гри на фортеп'яні.

Подумай, мамо! Тут, на сій планеті, скінчився вже твій творчий Sturm und Drang1; той надмір сил, і соків, і тепла вже вичерпавсь, і замкнена навіки твоя тут творча карієра.

Що ти могла найвищого створити - се чоловік. Із сих матеріалів, які тут маєш під рукою, хоч як не дмись, нічого кращого створить не зможеш.

Тож час би, мамо, як старий той Ягве

(нащо вже пан був строгий і скептичний!), сказать собі: "Спочину вже тепер!"

Признать: "Отсе я гарне сотворила!"

І заходиться сьому архітвору створити рай такий, як слід: не дерева, грушки, і ябка, й фіги, а рай в його нутрі, гармонію чуття і волі, думок і діл, бажання і знання.

Ах, мамо, мамо!

Довгі століття, тисячоліття ти водила нас за ніс, манила у безмежнії пустині фантомами безсмертя

і перспективами метафізичних радощів раю.

Ти заставляла нас за ті фантоми пролити море крові й сліз.

За них горіли стоси, скрипіли колеса тортур, розпечені кліщі живеє рвали м'ясо,

і міліони, міліони серць безмежна шарпала розпука.

І що ж, вкінці доглупалися ми, що ті фантоми є собі фантоми, не варті мук, і крові, і страждання, що се є наші власні твори.

Так кицька в дзеркалі безодню бачить, поки домацаєсь, що в нім нема нічого.

Тріумф! Тріумф!