Розділ «Із днів журби»

За десять тисяч літ важкої праці цивілізації доходимо вкінці до тої точки, до якої кицька доходить за п'ять хвиль.

І вздрівши, що за дзеркалом нема нічого, ми логікою кицьки розсудили, що й загалом нема безодні, нема нічого, лиш атом, момент

і рух молекулярний.

І ми були готові наплювати на всі ті мрії, туги і бажання, на всі ті безконечні перспективи, що ти сама ж нам, мамо, вложила в душу.

Були готові згірдно відіпхнути

і потоптать найвище і найкраще з всього, що ти дала нам, мамо, те, чим святе, високе і величне життя людськеє.

Смієшся, мамо?

Ти добре знаєш, се не може бути, се лиш хвилина боротьби, зневір'я, яких ти бачила вже міліони.

Ти добре знаєш: ми твої є діти, слабі, нікчемні і капризні діти,

і трошки рознервовані надміру, та все ж твої і рідні, й найлюбіші,

і мусимо тебе любити, мамо!

І хоч цікавим оком піддивились твої слабі й негарнії місця

і здерли маску святості з лиця, розвіяли рожевий, поетичний туман, що ти вкривалась ним так довго, пізнали зблизька твій верстат, пізнали, як господарюєш ти, - то за старим туманом поетичним ми тисячі таких красот відкрили, таких чудес і чарів, що серце й ум в них тонуть, як у морі.

І - що найвище - ми самих себе вілкрили!

Відкрили власну душу, заглянули в верстат своїх думок, свого чуття, бажання і змагання,

і там твою пізнали руку, мамо, твої закони.

В тих снах пустих, в ілюзіях відвічних побачили таку ж реальну дійсність, такі ж великі явища, як в зорях, у Ніагари реві, у скелях Гімалаїв.

І тут, у власному нутрі, ми віднайшли все те, що, бачилось, утратили в зовнішньому околі: гармонію, і вічність, і безмежність,

і всі рожеві блиски ідеалу.

Нехай життя - момент