Розділ «Із днів журби»

Старезні липи, мов жива сторожа, стоять при вході, клумби і травник, кругом жива глогова огорожа. крізь браму вглиб двора мій зір проник: увитий ґанок диким виноградом дрімає в тіні, як віддавна звик;

Найгірше я людей боявсь тоді

і обминав їх, мов болючу рану.

Tужний їх вираз, лиця їх бліді болять мене, коли на них погляну.

Я знав, в якій вони живуть біді, та як же я до помочі їм стану?

Я знав, що пута їх міцні й тверді і, не зламавши їх, я марно зв'яну.

О, я боявся їх, немов докору, мов зрадженої любки тихих сліз, неначе сам я винен був їх горю.

Отим-то я щодня - відлюдок дикий - свій біль дрібний і сором свій великий ховав у серці і тікав у ліс.

Привіт тобі, мій друже вірний, гаю, повірнику моїх найкращих дум!

Все чисте, ясне, що лиш в серці маю, надихав свіжий запах твій і шум.

На твоїх полянах, в відлюднім плаю я розсипав свій жаль, губив свій сум; у твоїх запахах, неначе в раю, окрилювався молодечий ум.

Під скрип могутніх конарів дубових складались першії мої пісні, слабії відгуки твоїх пісень чудових.

А в бурі рев, як громи навісні ламали твоїх велетнів корови, у твоїх криївках нтукав я охорони.

В плен-ері

Мамо-природо!

Хитра ти з біса!

Вказуєш серцю безмірні простори, а життя замикаєш у клітку тісненьку, в мікроскопійную клітку.

Уяву вабиш вічності фантомом, а даєш нам на страву моменти, самі короткі моменти.

В душах розпалюєш дивні огні, і бажання, і тугу, а потім працюєш щосили, щоб погасити, здушити, притлумить пориви, що ти сама ж розбудила.

Ллєш на них дійсності воду холодну, куєш їх у матер'ялізму кайдани, розчаруванням цупко обпалюєш крила…