Розділ «Із днів журби»

Із трьох боків поля ті обмежив могутній ліс зеленою стіною,

і шумом серцю він на сон дзвонив,

і сум по травах розносив луною.

Він тяг мене в свою таємну тінь,

і свіжий подих віщував розраду,

і листя, знай, мені шептало: "Скинь,

із серця всі згадки про знаду й зраду!

Природ-мамі до грудей прилинь

і тут знайдеш нову, святу принаду".

В село ходив. Душа щемить і досі від тих картин, що зустрічав я там…

При праці старші, діти, голі й босі, без догляду надворі; по хатам маленькі плачуть, бо у полі мати.

Там знов дідусь недужий в хаті сам, все кашля й стогне, та води подати нема кому - палкий жнив'яний час!

Скріпивши серце, я ввійшов до хати.

У хаті душно, чути вогкість, квас…

З усіх куточків бідність визирає.

Сухий, як скіпа, жовтий дід Панас зжахнувся: "Хто там двері отвирає?"

"Се я, Панасе!" Довго поглядав…

"Ти, Йвасю?" - "Я". Ках-ках. "Чи бач, вмирає старий Панас! Господь отсе згадав, що я ще тут, і кличе вже в дорогу.

Коби лиш абшит якнайшвидше дав!"

Я сів при нім. "Що, маєте підмогу?