Розділ «Із днів журби»

Ти сам-один в природі тій величній, мов принц в заклятім місті у казках…

І в душу ллєсь спокій, якісь празничні, врочистії чуття…І ти, мов птах, стаєшся легкий, мов ось-ось летіти!

Безмірну силу чуєш у руках

і весь ростеш у безмір…Люди! Діти!

До мене! Я люблю вас, всіх люблю!

І все зроблю, що будете хотіти!

Чи крові треба - кров за вас проллю!

Чи діл - я сильний, віковічні скали розторощу, на землю повалю…

Дмухнув вітрець - і мрії ті пропали.

Та в серці прилив ще чуття тремтить,

і вже думки до хат тих поскакали, де чорна праця й чорне горе спить.

Вузька, здається, непривітна нива, а кілько можна й треба тут робить!

Суспільна праця довга, утяжлива, зате ж плідна, та, головно, вона одна лиш може заповнить без дива життя людини, бо вона одна всіх сил, всіх дум, чуття, стремлінь людини жадає, їх вичерпує до дна.

Вона одна бере нам все щоднини

і все дає, бо в'яже нас тісніш з людьми, як діти спільної родини.

Що поза сею працею, то гріш змарнований, то манівці блуднії, що запровадять, швидше чи пізніш, чи в самолюбства омути бруднії, чи в нігілізм, чи то в містичну млу, що дійсними вважа лиш власні мрії, а мрією - природу й жизнь цілу.

З усіх солодких, любих слів, які я чув із твоїх уст, одно лишилося мені

і, наче срібний дзвоник той,

і досі в серці гомонить - одно маленьке словечко:

Слухай!