Розділ «Із днів журби»

Хоч як ти далеко, я все тебе бачу; хоч стратив давно вже, щодень тебе трачу; хоч люта розпука минулася п'яна

і клином розлука, гадюка погана, лежить поміж нами, дівчино кохана, - кохання без тями, не гоїться рана.

Недовго жив я ще, лиш сорок літ,

і сил не тратив на пусту мамону.

Невже ж уже минув я свій зеніт

і розпочав спадистий шлях до склону?

О бідна расо, що такий твій плід слабий! Хвалиться ним нема резону.

Та й швидко ж той твій метеор поблід, не мавши навіть доброго розгону!

Аж соромно, та що його робить!

І кінь, мовляв, не тягне понад силу.

Хай велетні могли співать, творить, могли боротись, тішиться, любить в вісімдесятім році - нам в могилу вже в сороковім треба карк хилить.

І знов рефлексії! Та цур же їм!

Се панський спорт! Хай нервні білоручки та пустопляси риються в своїм нутрі, і всяку думку гірш онучки розскубують, і всякий рух чуття жвуть, мірять, важать! Не для нас сі штучки!

Ми, бра, плебеї, учтою життя не мали ще коли пересититься, гашиш та опій, сім'я забуття противне нам. Нам хочесь жити, биться з противником, нам люба праця, рух, ми хочем справді плакать, веселиться, любить, ненавидіть. У нас ще дух не розколовсь надвоє під корою, традиції не в'яже нас ланцюг.

Ми можемо втомиться боротьбою, зломиться, впасти, та не наша річ розмикаться в борні з самим собою.

Ось глянь лишень! Чудова, ясна ніч!

На небі зорі ярко так палають - се безконечність нам морга до віч!

Тиша кругом. В селі там пси десь лають, деркач у травах дре, довкола хат в повітрі чорні лилики гуляють.

Хрущі гудуть, до світлих шиб летять…

А там, мов вежі, башти фантастичні, недвижно темні дерева стоять.