Розділ двадцять другий АГЕНТ 18-20

АГЕНТ 18-20

Бабка Соломониха, в якої лишився врятований полонений, попросила Марію Федорівну позичити хоч трохи борошна, бо в неї геть усе забрали німці. Мати насипала торбину борошна і сказала Юрку, щоб відніс його Соломонисі.

По селу вже заговорили, що Берегові сховали від партизан коменданта, гітлерівського полковника, старосту й начальника поліції, і тепер мають одержати від німців велику нагороду. Біля колодязя стояв гурт молодиць, вони про щось жваво перемовлялися. Та побачивши Юрка, замовкли і проводили його неприязними настороженими поглядами.

Бабка Соломониха саме збирала пізню малину, побачивши Юрка з борошном, зраділа:

— Тепер я йому вареників зварю з малиною! І локшини накришу, хай їсть та поправляється! Ослаб він дуже, ніяк не може на ноги звестися.

Юрко оглянув хату, хотів побачити врятованого полоненого. Бабуся помітила його погляд, пояснила:

— У хатині він. Поліцаї так і нишпорять по хатах. І сьогодні заходили, питали горілки. А де в мене та горілка візьметься? Боюся, щоб до мого постояльця не пристали… От і поклала його в хатині. Хочеш, сину, то провідай його, перемовся словом.

Юрко зайшов у хатину. На сіні, засланому червоною рядниною, лежав поранений. Біля нього стояла чашка з вишневим компотом, поряд миска з жовтими грушами. Полонений побачив Юрка, впізнав, посміхнувся:

— Здрастуй, синку! Спасибі, що прийшов провідати. А я все ще лежу та б'ю байдики. Люди воюють, а я вийшов із строю. Як там на фронті? Стоїть Київ? А Москва?

— Не взяли німці Києва, — відповів Юрко, — тривають запеклі бої на підступах до міста. Тяжкі бої йдуть під Смоленськом, а більше нічого не відомо. Як ви себе почуваєте? Може, лікаря покликати?

— Лікаря? — перепитав полонений. — Ні, не треба. Рана почала гоїтися, а сили все одно мало. Дуже охляв від голоду, били мене люто! Та хіба тільки мене… Хутчій би звестися на ноги…

— А ви звідки, мабуть, здалеку?

— З Вірменії я, хлопчику, чув про таке місто Єреван?

— Чув, столиця Вірменії.

— Артилерист я, старший лейтенант Степан Ованесян, наша батарея за Прип'яттю стояла в Стрілецькому лісі. А як тебе звати?

— Юрком.

— Отам мене, Юрку, й поранило. Прочумався, а кругом — фашисти. Схопили й потягли за колючий дріт. А далеко від вас Стрілецький ліс?

— Кілометрів п'ять від села, — пояснив Юрко, — до нього на човні краще добиратися. Там повно грибів. От ми за ними і їздили в той ліс.

Поранений звівся на лікоть, попросив Юрка поправити подушку, сказав розгублено: