Розділ двадцять другий АГЕНТ 18-20

— Нема мені чого переконуватися, — Юрко підвищив голос. — Не заслужив я ніякого ордена і брати нагороду не буду! І давайте кінчати цю розмову!

— То, кажеш, не твій орден? — запитав похмуро Саврук.

— Не мій! Я ж вам зразу сказав.

Чоловік сховав орден та посвідчення в кишеню, незадоволено скривився:

— Щось ти, хлопче, крутиш! Не може такого бути, щоб керівники партизанського загону подали на тебе нагородний лист, а ти до нього зовсім непричетний. Мабуть, ти злякався! І вирішив відмовитися від нагороди, сховатися в кущі, мовляв і я — не я, і хата не моя!

Юрко байдуже махнув рукою:

— Даремна наша балачка! Навіщо мені ота переправа, диверсанти, нагороди? Зараз за такі справи з ходу можна голову покласти. Я ще — підліток!

— О, — збиткувався чоловік, — отут ти щиро забалакав! Показав, як кажуть, своє нутро! Тепер я й сам бачу, що ніякий ти не герой, а справжній боягуз! І нікчема! — Саврук скрушно похитав головою — Надивився я, хлопче, на таких, як ти, коли пройшов по тимчасово окупованій території. Скільки ж вас, перевертнів, ворожих підсвистувачів з'явилося на нашій землі? Дехто вже і в поліцію подався, а дехто спідтиха доноси в гестапо строчить. Вислужується перед «новим порядком». А є й такі, що від рідного батька-фронтовика відмовляются.

Чоловік підвівся з лавки, сказав загрозливо:

— Гаразд, і справді будемо кінчати нашу розмову. Незабаром за все Батьківщина спитає. Запитає і в дорослих, і в таких, як ти, де був, що робив у той час, коли ворог топтав рідну землю, плюндрував наші міста й села.

Не попрощавшись, чоловік швидко пішов з двору. Він вийшов на вулицю, оглянувся, побачив біля колодязя жінку, наблизився до неї, почав про щось розпитувати. Жінка поставила відро на цямрину, показала рукою в тому напрямку, де знаходилася Вовчина хата.

Юрко городами кинувся до Карпенків. Прибіг, ускочив у хату, ледве віддихавшись, запитав у тітки Варки:

— Де Володя?

— У повітці готує поросяті.

Вовка сидів на окоренку і гострим ножем кришив кропиву. Зелені стебла жалили руки, хлопець кривився, але ще з більшою злістю орудував ножем. Поряд стояв чавун в гарячою розіпрілою картоплею, а в ньому стримів дубовий замашний макогін. Юрко нахилився до товариша, почав поспіхом розповідати:

— До тебе йде гестапівський шпигун! Приніс ордени за переправу та за пана Хоткевича. Не вір йому і не бери нагороду. Він шпигун! Я точно знаю!

Вовка розгублено закліпав віями, мовчки слухав Юрка.

— Ти його затримай, а я побіжу в поліцію, повідомлю про прихід «партизана»! Як він тебе не переконуватиме, а ти своє знай: «Ніякої переправи не рятував, ніяких диверсантів не бачив!»

Юрко вибіг з повітки і берегом Прип'яті подався в поліцію. Хвилин через десять на Вовчине подвір'я зайшов чоловік в сірій пропаленій шинелі. Він побачив хлопця, запитав:

— Ти Володимир Карпенко?