Розділ третій ПАМ'ЯТАЙ, СИНУ!

ПАМ'ЯТАЙ, СИНУ!

На третій день після нападу фашистів батькові принесли повістку з військкомату. Ще через день о дев'ятій годині він повинен був з'явитися з речами на місцеву пристань. У хаті стало ще сумніше. Зажурена мати почала збирати потрібні речі, складала їх на столі, переглядала, запитувала батька, чи чогось не забула. Та ходила вона як привид, все валилося з її неслухняних рук. Тато пішов здавати комору, а Юрка попросив наловити риби і зварити юшку.

Юрко з вудкою подався на берег Прип'яті і примостився на поваленій вербі, верхів'я якої лежало під високими очеретами. Поволі колишеться на хвилях червоний поплавок, а Юрко й не бачить, думає про своє. Завтра в цей час тата не буде дома, прибуде пароплав і забере мобілізованих. Поїде тато — і хтозна, коли повернеться додому… І відчув Юрко, що в його житті щось наче обривається. Він ще не усвідомлював, що назавжди вже закінчувалося його дитинство, і не доведеться йому більше ганяти по вигоні босоніж, грати в «червоних» і «білих», ходити з товаришами в походи, брати участь у піонерських зльотах. А зараз страшно Юркові за тата, от якби разом з ним піти на фронт… Та не візьмуть його в армію, бо ще років немає.

Тихо несе свої хвилі Прип'ять. Їх плескіт ніби заколисує хлопця, до нього повертається рівновага. Прип'ять завжди додає людям спокою, сили, впевненості.

Любить Юрко свою річку. Ще маленьким, він пам'ятає, мама, йдучи прати, брала його з собою на берег. Юрко заходив у теплу воду і стежив за зграйками маленьких пічкурів. Коли Юрко бігав у воді, зграйки рибок шарахались від нього, але тут же поверталися, інколи натикалися на його засмаглі ноги, відскакували. Рибки, як і він, бавилися в м'якій ласкавій воді.

Чи є де ще красивіша річка за Прип'ять?! Правду казала бабуся Улита, що Прип'ять добра і щедра, бо всіх напуває цілющою водою і наділяє силою. Тільки й люди мусять любити свою річку, пильнувати, щоб вона не міліла, бо разом з нею мілітиме і їхня сила. І тато любить Прип'ять. Це ж він навесні та восени завжди саджає верби вздовж річки і Юрка бере з собою, щоб допомагав. Посадить деревце, прикаже задоволено:

— Рости, вербичко, і не мілій, річко!

Влітку Прип'ять спокійна і ласкава. А навесні річка зовсім інша — бурхлива і нестримна. Розливається широко і затоплює навколишні заплави, прибережні болота й ліси. Часом, як велика повінь, Прип'ять дістає і їхнього подвір'я, і тоді доводиться забирати худобу та іншу живність і переселятися до діда Захарка. Дідова хата стоїть на такому крутому узвишші, що ніяка повінь її не сягає.

Колись на цьому півострові, на якому тато поставив будинок, було зо три десятки хат. Але їхні господарі поступово перебралися в горішню частину села, куди не дістають повені. Залишилися тільки ті, хто не уявляв своє життя без Прип'яті. І Юрків тато теж не зміг одірватись від річки.

Коли відступала вода, мати наводила лад у хаті. І смішно було дивитися, як вона віником вимітає з-під столу та лавок вайлуватих раків. Вони чіплялись клешнями за нехворощ, повисали на ній, злякано ховалися у темних кутках. Мати часто казала татові:

— Чого ти прикипів до цього острова? Набридло мені раків вимітати. І піч через два-три роки доводиться перекладати. Перенесімо хату в село на сухе місце.

Тато слухав материні нарікання, добродушно запитував:

— Набридло тобі, Марійко, на острові жити?

— А що ж, не набридло! Вчепився за цей острів, наче рак у віник, і ніяка сила тебе відірвати не може.

— Та хіба ж тільки мене?

— А кого ж іще?

— Юрку, — питає тато, — ти хочеш забратися з Прип'яті?

— Ні, не хочу!

— І я не хочу, і Санько, і Галя, — перераховував усіх тато, — і моя дружина, Марія, не може жити без Прип'яті. Як же нам залишити цей острівець, коли вийдеш з хати — і чуєш, як річка тебе своїми чарами огортає? Невже ми покинемо луг, садок, криницю, наші верби? Чи, може, ти, Марійко, забула, як захоплювалася красою Прип'яті? Скільки ми з тобою над нею стежок протоптали?