Розділ вісімнадцятий «ГОСТІ»

— На фронті?

— Як пішов, то ніяких чуток не було.

— Отак воно в нас на Вкраїні,— глумливо посміхнувся Ситарчук, — батько на фронті голову кладе, а синок німців рибкою пригощає, як той горобчик до них цвенькає! Той тягне в один бік, а той — в другий!

Староста схвально поплескав Юрка по плечу:

— Молодець! Догодив Штарку! І пан Майєр задоволений. Бач, знову пани-німці захотіли рибку ловити. Сподобалося! І юшка в нас вийшла на славу, їж і хочеться. А батько в Юрка — орел! Хіба не він, Василь Береговий, виніс вас, пане Ситарчук, в Галичині з поля бою? Вважай, з-під носа в австріяк вихопив. І кілька верст віз вас на своєму коні, а сам біг поряд. Справжній козак!

— Було таке, — прогув Ситарчук, — що було, то було. Порятував мене від видимої смерті. Як тільки прийде батько, — Ситарчук повернувся до Юрка, — хай зразу йде до мене і нікого не боїться! Тут же зачислю його в поліцію.

Староста звівся на ноги, пошарив у кишені своїх плисових штанів, дістав плескату пляшку горілки. Поліцаї зраділо загули, похапали чарки, попростягали їх до Щупака.

Староста налив келихи, сказав поліцаям:

— На коня, хлопці, і додому!

Поліцаї і староста посідали на воза і поїхали.

Юрко допомагав матері мити посуд, розставляти його на полиці. Потім розвісив сушити волок. Дивно, міркував Юрко, що ж дала ця пиятика для операції, задуманої Вершиною? Понапивались поліцаї, пожирували рибою німці… Яка ж із того користь? Мабуть, тут є якісь свої таємниці, про які йому нічого взагалі не відомо. Але він, здається, своє завдання виконав. Німці побули в гостях, лишилися задоволені.

Як уже добре стемніло, до хати зайшла Галина Іванівна з Лесею. Вона, як чужа, зупинилася біля порога.

— Що ви собі думаєте, — розгнівано почала вона, пильно дивлячись на матір. — Як же ви могли приймати в своїй хаті таких гостей? Ви знаєте, хто сьогодні їв у вас юшку?

— Німці,— стомлено проказала мати.

— Полковник гестапо, — злякано промовила Галина Іванівна. — полковник!

— Ну й що? — знизала плечима мати. — Прийшли і пішли!

— Що ж ви собі далі думаєте, — злякано продовжувала Галина Іванівна, — і Юрко бігає, прислужує фашистам! А що буде, як прийдуть наші?

— Свято велике буде! — всміхнулася мати.

— І ви ще смієтеся? — обурилася Галина Іванівна. — Невже ви не розумієте, як усе це оцінюється? У вас гостював комендант, полковник гестапо, начальник поліції, староста! Це ж відверте, активне співробітництво з окупантами! А це страшно!..

— Не журіться, Галино Іванівно, — заспокоїла біженку мати, — якось воно та буде, прийдуть наші — розберуться.