Розділ вісімнадцятий «ГОСТІ»

— Я постараюсь приїхати до вас, — пообіцяв гестапівець, — і прогляну документи. Мене дуже цікавить історія палацу. Можливо, у тих пергаментах є щось невідоме про палац. Я хочу купити в дружини пана Хоткевича цю кам'яну будівлю і стати її власником. Крім того, я хочу побачити колекцію грошових знаків, зібраних твоєю матір'ю. Я здавна захоплююсь нумізматикою.

Поліцаї й староста залишилися біля вогнища. Вони допивали горілку та доїдали юшку. Староста не витерпів, запитав Юрка:

— Про що говорили німці? Чи хвалили нашу юшку?

— Дуже, — запевнив Юрко, — Штарк казав, що навіть у Франції йому не доводилося куштувати такої смачної юшки та риби.

— Що та Франція! — недбало махнув рукою Щупак. — Де їм набрати отакої риби? Покажи їм судака або жереха, то вони слідом сто верст будуть бігти! А що ще німці говорили?

— Пан комендант казав, — пригадав Юрко, — що фюрер видав наказ, за яким кожному німецькому офіцеру виділяється маєтність на п'ятдесят гектарів. Пан Штарк вирішив узяти свій наділ на березі Прип'яті.

Щупак приголомшено блимав рудими повіками, недовірливо похитував головою. Він тримав у руках чарку, і прозора рідина тремтіла, злегка вихлюпувалася через край.

— П'ятдесят гектарів кожному офіцеру? — знічено перепитав він. — А ти все правильно зрозумів? Може, по п'ять гектарів?

— По п'ятдесят, Юхиме Мартиновичу! — впевнено підтвердив Юрко.

— Ого! — буркнув староста. — А що ж тоді нам залишиться? Що Штарк виділить мені за мою службу?

— Не знаю, пане старосто, — знизав плечима Юрко, — про це взагалі не було мови.

— А як же воно буде з моїм хутором, — бідкався захмелілий староста, — повернуть мені мою земельку чи віддадуть її якомусь офіцерику? Як не як, а в мого батька було, вважай, п'ятдесят гектарів гарного поля. І ставок, левада, гай…

— Було, та загуло, пане старосто, — насмішкувато кинув Ситарчук, — і в мого батька був добрячий хутір. Тільки нам нічого не лишилося. Правду хлопець каже. Я сам чув, як про це говорив пан комендант. Навряд, щоб нам з вами щось перепало. Доведеться Омельку забувать про земельку. Пропали наші хутори.

— Таке й скажете, пане Ситарчук! — обурився староста.

— Кажу, як воно є, пане Щупак, — очі в Ситарчука мстиво заблискотіли, — не зуміли втримати земельку, проциндрикали її в вісімнадцятому, то тепер і дивися, як голодний пес, у чужі руки! Треба було не допустити більшовиків, то й хутори нам би лишилися.

Ситарчук замислено дивився на вогонь, його широкі ніздрі роздувалися, як у голодного, лютого вовка.

— Нічого, пане старосто, — погрозливо сказав він, — не будемо наперед журитися. Ще, як кажуть, не вечір. Хай тільки німець розколошматить більшовиків, а там буде видно…

Поліцаї доїли юшку, допили горілку. Ситарчук запитав Юрка:

— Про батька нічого не чути?

— Ні.