Розділ «XV»

Кир підійшов до Оксена, мовчки розвів поли кожанки: вони були в дірках від куль, груди облиті кров'ю. Кир ворушив стеариновими губами, мутнів очима.

— Все, Оксашо! — прошепотів він і важкими руками обняв Оксена. — Відвоювався. Тепер візьми партбілет.

Він тримав полу піджака одгорнутою, але дістати з неї білет не було сили.

Оксен вийняв документ, спалив. Кир кивнув головою, одійшов кілька кроків і вистрелив собі в голову. Зозуля відвернувся, і Оксен помітив, що він хреститься, потім зібрав від забитих патрони і зброю, і вони розділили її між собою. Оксен поглянув на годинник. Було три години дня.

В глибині яру в безпечному місці сидів старший офіцер і поволі покурював сигарету, дивився, як денщик смажить йому на сковороді свіжу свинячу ковбасу.

— Їх залишилось двоє, — доповів йому задиханий фельдфебель.

Офіцер сказав:

— Пошліть пластунів, хай візьмуть живцем.

— Єсть, — козирнув вестфалець і хотів бігти, та дорогу йому перегородив Джмелик. Сива кубанка з чорним хрестом на потилиці, на кучерях — паморозь, кожушок розстебнутий. Ззаду хекає приручений кінь-красень, штовхає Джмелика мордою в спину.

— Пане офіцер! Їх там залишилося тільки двоє. Накажіть облаві не стріляти. Я їх візьму сам.

Денщик покинув смажити ковбасу і швидко переклав офіцерові те, що сказав Джмелик. Офіцер суворо глянув у очі Джмелику. Офіцер зрозумів: такі очі стають ще веселішими, коли перед ними кров'ю сходить жертва.

— Облаві не стріляти.

Джмелик свиснув, ударив канчуком коня по крупу, кінь плигнув убік і побіг униз.

«Дивна країна, — думав офіцер, —' люди з обличчям варягів».

Джмелик, пригинаючись, побіг поміж деревами, заходячи партизанам у тил. Коли до партизанського окопчика залишилось сто метрів, він зупинився, сто-рожно роззираючись, підбіг до чорного дуба і, ковзаючи хромовими чобітками по стовбуру, спритно, мов кішка, видрався вгору. Тепер йому було добре видно, що там робиться. Убиті лежали в різних позах, в снігу виблискували стріляні гільзи. Живих було двоє. Джмелик приклав карабін і, примруживши око, вистрелив. Низенький партизан у шинельчині осів на місці, клюнув головою у сніг. Другий, у чорному кожухові, озирався, придивляючись. Брюзкле обличчя його було чорне від крові і землі. Він повертався важко, незграбно, мабуть, теж був поранений.

«Тепер його найкраще брати», — подумав Джмелик і сплигнув на землю.

Перебігаючи від куща до куща, наближався до окопу. Чорний кожушок вистрелив, і куля збила з вершника кубанку. Джмелик упав, вичікуючи. Над окопом звелося заросле чорною щетиною обличчя.

Оксен був поранений. Дві кулі потрапили йому в живіт. Він сів на дно окопу і відчув, що слабне. Тоді він зірвав з шиї шарф, розправив його і туго підперезався. Мліючи від болю, глянув на товаришів. Вони лежали мертві.

«А тепер і я піду вмирати», — подумав він і, обриваючи об коріння нігті, видряпався з окопу. Хитаючись, пішов на Джмелика. Він ішов тихо, без усякої перестороги, очі його дивились кудись уперед, поверх ворога, і він уже був десь там, куди дивився, в іншому світі.

Джмелик чув його тяжке дихання і запах його крові; той чоловік був уже напівмертвий, і його можна було брати, але Джмелик вистрелив ще раз. Оксен упав, але у ту ж хвилину схопився. Шапки на голові не було, і поміж жовтими пальцями, якими він протирав очі, текла кров. Він розмазував її і шукав ворога. І він побачив Джмелика, пізнав його. Джмелик стояв над ним і дивився, як Оксен тихо осідає на сніг.